Ахмед Рушди - Золотий дім

Того пополудня до її краси додався якийсь особливий блиск, надміру сліпучий — так, начебто вона, котра у справі вигляду взагалі не мала напружуватися, тепер напружувалась аж занадто. Консультанти в численних салонах — фендисти, гуччіанці, прадавці — реагували ще більш підлабузницьки, ніж це передбачала їхня професійна звичка. Вона приймала це як належний їй мінімум. І після такого-от поклоніння вона запливла до ресторану на сьомому поверсі «Берґдорфа Ґудмена», де звернулася до офіціантів на ім’я, ігноруючи, але водночас привертаючи до себе захоплену увагу струнких коштовних жіночок різного віку, зайняла місце за «своїм» столом біля вікна, поклала на стіл лікті, а на сплетені долоні — підборіддя і, дивлячись мені прямо в очі, задала те саме фатальне питання.

— Рене, я можу тобі довіритись? По-справжньому, на всі сто довіритись? Бо мені треба комусь довіритися, а я думаю, що, крім тебе, нема кому.

Це було, як писалося в старих підручниках латинської граматики, nonne -питання, на яке очікується відповідь «так», а Василіса Ґолден ставила тільки такі запитання, так-запитання: чи ти не хотів би піти зі мною по магазинах, чи я гарно виглядаю, чи ти можеш застібнути мені блискавку, ти погоджуєшся, що дім виглядає прекрасно, ти не проти зіграти в шахи, ти мене любиш. Не було можливості відповісти ні, отож, звичайно ж, я відповів так, хоча зізнаюся, що метафорично схрестив пальці за спиною. Але ж і щуреня з мене! Що ж, усі письменники — злодії, а я в ті дні сильно поринув у роботу.

— Звичайно, — відповів я, — що там у тебе.

Вона відкрила сумочку, вийняла складений лист і протягнула мені через стіл.

— Ш-ш-ш, — промовила.

Два аркуші паперу, з якоїсь медичної діагностичної лабораторії у Верхньому Іст-Сайді, результати різноманітних аналізів Василіси й Нерона Ґолденів. Свій аркуш вона забрала.

— Це не важливо, — пояснила, — зі мною все тіп-топ, на всі сто.

Я подивився на документ, що залишився в моїй руці. Я в таких паперах не розбираюся, і вона, певно, помітила спантеличення на моєму обличчі й нахилилася через стіл.

— Це спермограма, — шепнула вона. — Аналіз сперми.

Ага. Я дивився на різноманітні показники й коментарі. Ці слова нічого мені не говорили. Рухливість. Олігозооспермія. Життєздатність NICE.

— І що ж тут говориться? — пробурмотів я.

Вона роздратовано зітхнула: невже всі чоловіки ні на що не годяться навіть у питаннях, настільки ключових для їхнього чоловічого єства? Відповіла вона дуже тихо, аж занадто старанно вимовляючи слова, щоб я зрозумів. Це значить, що він занадто старий для того, щоб зачати дитину. З точністю до дев’яноста дев’яти відсотків.

Тепер я зрозумів, під яким вона перебувала тиском, внаслідок чого й підкрутила занадто гучно свого регулятора. Раніше вона розіграла свою велику гру й змусила Нерона здатися — а тут маєш.

— Так, наче навмисне це зробив, — продовжила вона таким само низьким голосом. — Тільки ж я знаю, що він не знає. Думає, що він тигр, секс-машина, що здатен самим поглядом жінку запліднити, якщо не так на неї подивиться. Це по ньому боляче вдарить.

— І що ти зробиш?

— Їж свого цезаря, — відповіла вона. — Після обіду поговоримо.

Земля в парку була вкрита снігом, а на шляху до каруселі розводився бездомний оратор. А він був старожил, цей добродій, сам не свій від слів: білий чоловік, із сивою густою бородою, в насунутій на брови вовняній шапці, джинсовому комбінезоні, рукавичках без пальців, леннонівських окулярах без оправи з круглими лінзами, він виглядав так, немовби грав на пральній дошці в шумовому оркестрі десь на Півдні. У голосі його, однак, не вчувалося південного акценту, а свою тезу цей добродій розвивав, уживаючи досить-таки квітастих формулювань. Приватне існування чоловіків і жінок у Америці, хотів він нам сказати, скасовується завдяки публічному існуванню вогнепальної зброї, що вже набула власної свідомості й намагається — ні більше ні менше — повидесятковувати, а згодом і цілком підкорити людство. Триста мільйонів живих одиниць вогнепальної зброї в Америці, що дорівнюють числу населення й намагаються створити невеличкий Lebensraum [29] Життєвий простір ( нім. ). , позбувшись суттєвої кількості людських істот. Зброя ожила! Тепер вона живе власним розумом! Вона хоче здійснити те, що закладене в її природі, себто, сиріч, інакше кажучи — стріляти. Як наслідок, ця жива зброя дозволяє чоловікам відстрелювати свої пуцьки , позуючи до оголених селфі, бах! а ще заохочує батьків випадково поцілювати своїх дітей на стовідсотково безпечних стрільбищах, випадково? він так не думає! бабах! а ще підманює дітей стріляти матерям у голову, поки ті керують сімейним кросовером, бабах! а він ще ж навіть не дійшов до теми масових убивств, тра-та-та! університетських кампусів, тра-та-та-та, торговельних комплексів! тра-та-ра-та-та, блядської Флориди , тра-та-та-тра-та-та! Він навіть не почав ще говорити про те, як ожили стволи копів , змушуючи цих копів відбирати життя чорним, або стволи чокнутих ветеранів, що спонукали цих же чокнутих ветеранів холоднокровно розстрілювати поліціянтів. Ні! Він ще навіть не зібрався про це говорити. Що він нам розповідав тут, тепер, у цьому зимовому парку — то це те, що нас завойовують машини для вбивства . Безживна зброя почала жити своїм життям, наче іграшка, що оживає у фільмі жахів — це так, якби твій плюшевий ведмедик раптом спромігся думати, і про що ж він думає? Він хоче перерізати тобі горло. Як хтось може думати про своє маленьке приватне життя, коли навколо така лажа?