Ахмед Рушди - Золотий дім

Вона потягнула мене до себе на ліжко.

— У насолоді зачинаються гарнюні діти, — промовила вона. — Але вона й сама по собі приємна.

Перехід.

— Не подобаються мені твої Ґолдени, — зізналася Сучітра. — Я давно збиралася це тобі сказати. Тобі краще швидше виїхати від них.

Пояснення вона запропонувала, коли ми попивали тепер уже звичний вечірній коктейль у пабі в британському стилі біля Вашингтон-сквер: вона — ірландське віскі з льодом, а я — горілку з содовою.

— Правду кажучи, проти синів я нічого особливого не маю, але батько… не до серця він мені, так само, як і його жіночка. Але передовсім це той будинок. Він на мене жах наводить. Не можу пояснити чому, але так є. Таке враження, що це резиденція Сімейки Адамсів. Ти не відчуваєш цього, коли всередині? Це наче дім із привидами. Багатії-переселенці, що відкинули свою історію, культуру і прізвище. І в них вигоріло, бо випадково мали такий колір шкіри, який це дозволив. Що вони за люди такі, якщо відкидають своє походження? Мені абсолютно все одно, чи хтось живе на землі своїх предків, чи ні, я не збираюся пропонувати нічого такого націоналістично-антиіміграційного, але вдавати, що тієї землі не існує, що ти сам ніколи там не жив, що вона для тебе нічого не значить і ти нічого значиш для неї — для мене це все одно, що визнавати себе в певному сенсі мертвим. Це так, наче вони живуть у засвітах, хоч досі живі. Я прямо уявляю, як вони вночі лежать у трунах. Звичайно, не насправді, але ти розумієш, про що я.

Сучітра була нетиповою мешканкою Нью-Йорка.

— Для всіх хлопців, що зі мною зустрічаються, я маю три правила, — заявила вона мені, коли ми стали коханцями. — Вони мають заробляти свої гроші, мати своє житло і не просити моєї руки.

Сама вона знімала скромну двокімнатну квартирку в Беттері-Парк-сіті.

— Насправді я живу в одній кімнаті, — зазначила вона. — Другу займає одяг і взуття.

Це була кімната на розі з великими вікнами, тож річка була їй картиною на стіні, яку на світанку заповнював туман, де на зміну крижаним брилам зими приходили перші весняні вітрила, вантажні судна, буксири, пороми, спортивний катер під веселковим прапором місцевого яхт-клубу для геїв, і її серце наповнювалося любов’ю до свого міста, коли б вона не глянула на цей краєвид, що ніколи не повторювався: вітер, світло і дощ, танець сонця й води, і помешкання в будинку через вулицю з великою мідною зоровою трубою при вікні й відкритим видом на її ліжко, що, за чутками, було притулком Бреда Пітта, де той міг сховатися від дружини; а на все це дивилася звіддалік зелена пані з факелом, що освітлювала світ.

— Місто — мій співмешканець, — заявила Сучітра мені з самого початку. — Воно б ревнувало, якби тут поселився хлопець.

Мене це влаштовувало. Мені притаманна була любов до простору й тиші навколо, а ще подобалася незалежність у жінках, тож я легко задовольнив її умови. На шлюб я мав відкриті погляди, але з радістю прийняв її чітку позицію як співзвучну моїй. Тепер же я опинився в цуґцванґу, який неминуче очікує всіх брехунів, дурисвітів і шахраїв: це той момент на шахівниці, коли гравець має зробити хід, але жодного порядного ходу в нього немає. Була рання весна, й ринок нерухомості вже ожив; на наш старий сімейний дім знайшовся певний покупець, і угода наближалася до завершення, а Василіса була геть ділова, розмовляючи про це зі мною, без жодного натяку в голосі чи на обличчі про наше таємне життя. Я вже увійшов у спадщину, а із завершенням угоди мене чекало суттєве примноження капіталу. У ту мить інстинкт підказував мені залишатися на місці, пізніше найняти житло й розглянутися, поки не знайду щось придатне для купівлі. Тож заохочування Сучітри до переїзду були цілком розсудливими, але суперечили моїм бажанням. Із трьох відкритих і однієї потаємної причини я опирався. Звичайно ж, першими трьома я з нею поділився.

— У будинку тихо, це (a), — пояснював я. — У ньому легко працюється. Я маю потрібний мені простір, і мене переважно ніхто не чіпає. Потім, це (б), ти ж знаєш, що ці люди перебувають у самому центрі задуму, який я хочу втілити. Зі старим щось не так, правда, але йому починає подобатися, що я поруч, і я відчуваю, що він може в кожну хвилину мені відкритися, а це варте того, щоб трохи почекати. Думаю, Петя для нього нелегкий тягар, а вік його підкошує, і він раптом починає діяти, як старий дід. Ну, і є ще (в), а воно полягає в тому, що Сади — це все моє життя, і коли я виселюся з дому Ґолденів, то втрачу доступ до них. Не знаю, чи я готовий до цього — до життя поза цим магічним місцем.