Ахмед Рушди - Золотий дім

Вона не сперечалася.

— Ладно, — незлобиво відповіла. — Я просто так говорила. Дай мені знати, коли будеш готовий.

Зрадник боїться, що провина написана в нього на обличчі. Батьки завжди говорили мені, що я не здатен тримати таємниці, й коли казав неправду, вони бачили, як у мене на лобі блимає червона лампочка. Я вже задумувався над тим, чи Сучітра почала бачити цю лампочку і чи її намовляння залишити дім Ґолденів не виникають із підозри, що свій час під тим дахом я проводжу не цілком невинно. Найбільше я боявся того, що вона помітить у мені якусь зміну в сексуальному аспекті. Я ніколи не вважав секс передовсім олімпійським видом спорту; збудження й притягання були наслідком глибокого почуття між обома сторонами, їхнього міцного зв’язку. Так само вважала Сучітра. Вона була нетерплячою коханкою. (Графік у неї був такий насичений, що їй не було коли з чимось воловодитися.) Наші прелюдії були мінімальними. Пізно ввечері вона притягувала мене й казала: «Просто увійди в мене, я цього хочу», — а по тому оголошувала, що осягнула задоволення, бо належала до типу жінок, які закінчують часто і швидко. Я постановив, що не буду почуватися з цього приводу приниженим, хоч міг відчути, що не відіграю в цьому процесі якоїсь особливої ролі. Просто вона була занадто дбайливою для того, щоб свідомо ігнорувати мою майстерність.

Зате з Василісою все було цілком інакше. Наші таємні побачення відбувалися завжди пополудні — класичний французький cinq à sept [32] Дослівно: від п’ятої до сьомої ( фр. ) — термін на позначення типових побачень коханців у післяробочий час. . Ми не спали разом. Ми взагалі не спали. Крім того, наші любощі були абсолютно цілеспрямовані, присвячені створенню нового життя, що мене водночас жахало й збуджувало, хоч вона постійно мене заспокоювала, що дитина не буде для мене тягарем і найменшим чином не змінить мого життя. Це було продовження роду, позбавлене відповідальності. Як на диво, від цієї ідеї моє самопочуття не покращувалося, а погіршувалося.

— Я бачу, — сказала якось вона в нашому готельному гніздечку з видом на парк, — що мені треба добряче постаратися, щоб ти почав це сприймати з насолодою.

Згідно з її твердим переконанням, зачаття дитини вимагало виняткового збудження, а себе вона вважала у цій сфері професіоналкою.

— Сонечко, — прохрипіла вона гортанним голосом, — я можу бути трохи неслухняною дівчинкою, тож давай ти розкажеш мені свої таємні мрії, щоб я могла їх здійснити.

Після цього починалися такі любощі, яких я не знав ніколи раніше, — більш нестримні, експериментальні, екстремальні, а також — на диво — більш довірливі. Двоє зрадників — кому ж ми могли ще довіряти, окрім як одне одному?

Сучітра: чи помічала вона під час наших менш театральних приступів сексу, що моє тіло почало рухатися інакше, опанувавши нові навички, безмовно домагаючись нових задоволень? Як могла вона не помітити? Бо я неминуче став іншим, відчував усе інакше, ті три дні на місяць усе для мене змінили. А як же з моїм щомісячним вичерпанням після полуденних пустощів? Як їх пояснити, пояснити регулярність їхнього повторення? Напевно, вона підозрювала. Не могла не підозрювати. Такі зміни неможливо було приховати від неї, моєї найближчої подруги.

Але здавалося, що вона нічого не помічає. Вечорами ми розмовляли про роботу й засинали. Наш роман ніколи не належав до розряду «секс щоночі, або начувайся». Ми почувалися затишно одне з одним, і для щастя нам вистачало лише обійнятися й відпочити. Це траплялося здебільшого в її помешканні. (Вона завжди тішилася з моєї присутності, якщо не поставало питання про мій переїзд.) Сама вона не дуже любила з’являтися у домі Ґолденів. Як наслідок, ми не проводили кожної ночі разом, аж ніяк. Тож склалося так, що мені зовсім не складно було замітати сліди. Сучітра, однак, не полишала теми мого переїзду з будинку на Макдуґал-стріт.

— Ти завжди можеш потрапити до Садів через інших сусідів, — переконувала вона. — Багато з них дуже любили твоїх батьків і товаришували з ними.

— Мені треба більше часу проводити з Нероном, — заперечив я. — Ця ідея чоловіка, який знищує всі свої точки відліку й не хоче мати нічого спільного з власною історією, — я маю це все розкусити. Чи така постать узагалі може вважатися людиною? Така істота у вільному плаванні, без жодного якоря, без жодної прив’язки? Це ж цікаво, хіба ні?

— Ага, — відповіла вона, перевернулася на інший бік і заснула.