Ахмед Рушди - Золотий дім

Пізнього вечора він запросив мене до свого кабінету на розмову. Я був водночас захоплений і наляканий. Наляканий, бо що, як він зараз вигорне мені все, що я виробляв із пані Ґолден? Може, він наказав слідкувати за нами, може, в нього на столі лежить течка зі знімками приватного детектива?

Від таких думок мені було якось моторошно. А захоплений, тому що це могло бути також його розкриття переді мною, на яке я так чекав, мить відвертості, коли літній чоловік, змучений невідомим єством, у яке був загорнутий, хоче знову відкритися.

— Так, сер, — відповів я.

— Не кажи мені цього! — крикнув він цілком приязно. — Ти маєш далі вдавати несвідомого простачка й розігрувати подив, коли я тобі щось кажу. Згода?

— Мене це влаштовує, — відповів я.

Усі ми зауважили погіршення самопочуття Нерона Ґолдена в період вагітності його дружини. Невдовзі йому мало перевалити за восьмий десяток, і голова почала помаленьку його зраджувати. Він так само виходив щоранку о восьмій, одягнений у бездоганно білий тенісний костюм і білу кепку-бейсболку, розтинаючи повітря ракеткою зі своїм звичним виглядом, що промовляв «це вам не жарти», і так само повертався через дев’яносто хвилин спітнілий, променіючи якимось мачистським удоволенням. Та якось, за кілька днів до мого вечірнього виклику, з ним трапився один інцидент. Коли він переходив вулицю, якийсь автомобіль, вінтажний «Корвет», проскочив на червоному світлі перехрестя Макдуґал-стріт і Блікер-стріт і збив його. Просто збив, достатньо сильно, щоб звалити з ніг, але не так сильно, щоб поламати кістки. Реакція старого була така: він скочив на ноги, відразу ж простив водія, відмовився подавати якусь скаргу чи заяву і запросив винуватця, неуважного білошкірого індивіда з копицею хвилястого сивого волосся на голові, до дому на філіжанку кави . Така поведінка настільки не відповідала його характеру, що всі занепокоїлися. Минуло, однак, трохи часу, перш ніж масштаб проблеми проявився.

— Та добре все зі мною, добре, — заявив Нерон після випадку з «Корветом». — Чого ви бучу здіймаєте. Я просто заопікувався хлопцем, бо він розпереживався. Так треба було.

І ось тепер я був віч-на-віч із ним у його лігві після заходу сонця. Що ж тепер мене чекає? Він запропонував мені сигару — я відмовився. Коньяк — так само відмовився. Бренді я ніколи не любив.

— Випий щось, — звелів він, тож я погодився на чарку горілки.

— Твоє здоров’я, — промовив він, владно підносячи руку. — До дна.

Я перехилив чарку, зауваживши, що він лише для проформи пригубив коньячний бокал.

— Ще по одній, — запропонував він.

Я замислився, чи він не намагається знову мене споїти.

— Трохи пізніше, — відказав я, накриваючи лівою долонею свою чарку. — Не будемо підганяти події.

Він нахилився вперед, поплескав мене по коліні й кивнув:

— Добре, добре. Розсудливий чоловік.

Потім продовжив:

— Послухай, яку я розповім тобі історію. Колись давно у Бомбеї — бачиш? Я називаю це місто його старою назвою, і це перший раз, коли я вимовляю це слово від часу приземлення в Америці, ти маєш пишатися такою довірою — жив собі чоловік, якого звали Дон Корлеоне. Ні, звичайно ж, його звали інакше, але його ім’я тобі нічого не скаже. Навіть те ім’я, яким він користувався в житті, не було справжнім. Ім’я — це ніщо, це такий собі додаток — як ручка, що допомагає відкрити двері. «Дон Корлеоне» дозволяє тобі уявити, що то був за чоловік. Так я відкриваю його двері. Тільки-от цей Дон ніколи не зробив у житті жодного пострілу й нікого не вбив. Я хочу розповісти тобі про цей тип людини. Був він із півдня, але, як і всі, опинився врешті у великому місті. Походження скромне. Зовсім скромне. Батько тримав веломайстерню біля Кровфордського базару. Хлопець допомагав таткові ремонтувати велосипеди й дивився на великі автомобілі, що проїжджали повз: бр-р-румм! «студебекер», бр-р-румм! «кадилак», і думав собі: колись, колись… так, як кожен. Він виріс, пішов розвантажувати судна в доках. Простий вантажник, сімнадцять-вісімнадцять років, але вмів ухопитися за шанс. До порту поверталися судна з прощ по мусульманських святих місцях, прочани везли контрабанду. Транзисторні приймачі, швейцарські годинники, золоті монети. Товари, що підлягали обкладенню митом. Значним митом. Дон Корлеоне допомагав цим людям проносити речі — у своїй білизні, в тюрбані, де хочеш. Вони віддячували йому. Він зібрав трохи статків.

Далі — щаслива зустріч із рибалкою-контрабандистом із Дамана. Був там такий пан Бахія. Даман у той час був португальською колонією. Недбалий контроль. Бахія і Дон Корлеоне почали возити контрабанду з Дубая й Адена через Даман, де нещільний кордон, до Індії. Вигідна справа. Дон Корлеоне підвищив свій статус. Потоваришував із головами інших злочинних кланів. В. Мудальяр, К. Лала та інші. Побратався з політиками, включно з таким собі Санджеєм Ґанді, сином Індіри. Такі факти. До 1970 року він був уже великою шишкою, авторитетом. На хвості в нього сидів один молодий поліціянт, якого не можна було підкупити. Чесний хлопець. Чесність на такій роботі — недолік. Такий собі інспектор Мастан. Дон Корлеоне наказав відправити його до чорта на роги, і коли поліціянт був на борту літака, Дон Корлеоне заглянув, щоб помахати йому ручкою на прощання. Безпечного польоту, Мастане. Щасливої подорожі. Отак нахраписто. Так упевнено тоді почувався.