Ахмед Рушди - Золотий дім

Айві не робила великої сенсації зі своїх сексуальних уподобань — як музикантка вона не любила вішати на себе ярликів.

— Для мене зовсім не проблема визнати свою орієнтацію, але не думаю, що вона має щось спільне з моєю музикою, — говорила вона. — У мене такі, а не інші вподобання. Я не хочу, щоб через це люди не слухали мою музику, але я також не хочу, щоб вони її слухали саме через це.

Однак серед її слухачів був значний перекіс у бік жіноцтва: багато жінок плюс чарівний молодий чоловік, який не любив, коли на нього дивляться, та ще я.

Усі Ґолдени розповідали про себе історії — історії, в яких найважливіша інформація про походження обминалася або спотворювалася. Я сприймав ці оповіді не як «правду», а як вказівки на їхні характери. Небилиці, які розповідає про себе людина, відкривають її так, як ніколи не був би в стані зробити запис фактів. Для мене ці оповідки були як «підказки» в покері — мимовільні жести гравця, що вказують на те, які в нього карти, — потирання носа, коли рука сильна, почухування мочки вуха, коли слабка. Досвідчений майстер спостерігає за всіма гравцями за столом, аби відкрити їхні підказки. Саме так я й намагався спостерігати за Ґолденами й слухати їх. Однак певного вечора, коли я подався з Д до клубу на Орчад-стріт послухати, як Айві Мануель співає ч-ч-ч-ч Бові, чи‑не-завжди-так-бува Мітчелл, а також власну, дивну й кумедну науково-фантастичну пісню «Термінатор» про корисність мандрівок у часі для потенційних рятівників людства, а потім пив з ними обома пиво в спорожнілому клубі, то проґавив найочевиднішу з усіх підказок. Здається, саме Айві заторкнула дедалі більш заплутану проблему статевої диференціації, а Д відповів сюжетом із грецької міфології. Гермафродит був дитям Гермеса й Афродити, в якого так міцно закохалася німфа Салмакіда, що вблагала Зевса поєднати їх навіки, і так вони стали одним цілим, обоє в одному тілі, в якому відтоді проявлялися обидві статі. Тоді я подумав, що таким чином він хоче висловити свою близькість з Айві Мануель, сказати, що вони поєднані навіки як друзі. Але в ту мить він говорив щось набагато дивніше, тільки я не вмів слухати; він говорив про себе.

З метаморфозою справа така, що вона не випадкова. Філомела, над котрою поглумився, зґвалтувавши й відрізавши язика, її зять Терей, утекла від нього соловейком, вільним солодкоголосим птахом. Як і в історії Салмакіди та Гермафродита, боги дозволяють тілам перетворитися в інші тіла під тиском відчайдушних потреб — любові, страху, звільнення, або ж існування в одному тілі таємної правди, яка може бути виявлена лише через мутацію.

У кишені Д постійно мав три срібні долари, аби могти ворожити за допомогою давньокитайських гексаграм. Тієї ночі в клубі на Орчад-стріт він кинув монети. П’ять незмінних розірваних ліній і одна незмінна суцільна нагорі.

— Двадцять три, — мовив він. — Хто б сумнівався.

І сховав монети. Я не мав жодного уявлення про «Ї цзін», але пізніше тієї ночі заґуґлив гексаграми. В епоху пошукових систем усе знання розташоване на відстані поруху руки. Гексаграма 23 називається «Обдирання» й описується як гексаграма розколювання. Її нижня триграма означає «струс» і «грім».

— Ходімо додому, — сказав він і залишив нас, не оглянувшись.

Я не наздоганяв його. Я не ганяюся за людьми, які дають зрозуміти, що моє товариство їм набридло. Певно, ображеність стала на перешкоді моїй проникливості, бо проминуло багато часу, перш ніж я припустив, що за його страхом бути об’єктом спостереження може ховатися щось інше, ніж марнославство, нарцисизм і соромливість.

Завжди на початку якийсь біль, що треба втамувати, якась рана, що треба зцілити, якась діра, що її треба заповнити. І завжди наприкінці поразка — невгамовний біль, невиліковна рана, залишена меланхолійна пустка.

Щодо питання про природу добра, яке я ставив на самому початку цієї розповіді, можу дати принаймні часткову відповідь: життя молодої жінки, яка одного вечора на тротуарі Бовері-стріт закохалася в Діоніса Ґолдена і яка була з ним та огортала його цим непохитним коханням упродовж усього, що надійшло, — ось, на мою думку, одне з найкращих визначень доброго життя, яке я зустрів за своє відносно коротке, відносно вузько закроєне існування. «Le bonheur écrit à l’encre blanche sur des pages blanches», — сказав нам Монтерлан: щастя пише білим чорнилом на білому папері — а доброту, додав би я, так же нелегко увібгати в слова, як і радість. Однак мушу спробувати, адже те, що ці двоє знайшли й за що вхопилися, було — ні більше, ні менше — щастям, яке породила доброта і яке вона також підтримувала, попри виняткові перешкоди. Доки його не зруйнувало нещастя.