Ахмед Рушди - Золотий дім

Її повернення додому було своєрідним тріумфом, адже вона, звичайно ж, повернулася на свою позицію глави домашнього господарства, а зрадницький син, що не був її сином, благав прощення, і вона сказала, що прощає, хоч насправді ніколи йому не пробачила й до кінця життя майже не озивалася до нього. Та й він насправді не потребував її пробачення. Вона назвала його матір жінкою без жодного значення й заслуговувала на все, що він їй завдав. Після цієї події брати гримнули дверима своїх емоцій перед його носом і заявили, що, на його щастя, вони не прихильники насильства. Він проковтнув свої гордощі й попросив пробачення також у них. На це довелося почекати. Але з плином років між братами помалу розвинулася стримана сердечність, яка ззовні могла видаватися невисловленою братерською любов’ю, хоч насправді була лише взаємним толеруванням.

Непоставлені запитання висіли у повітрі, нерозгадані загадки: Чому хлопець, який потім виріс і став Д Ґолденом, так відчайдушно прагнув прибрати дім до своїх рук, що для задоволення свого бажання принизив прибрану матір? Чи це мало довести його приналежність до сім’ї? Чи, може, і це цілком імовірно, він хотів помститися за мертву жінку, яка дала йому життя?

— Не знаю, — зневажливо відповів Апу, коли я його про це запитав. — Він буває противнющим засранцем, коли захоче.

Зі свого загостреного почуття відмінності, що корінилося в його позашлюбному народженні, Д Ґолден вибудував щось на зразок ніцшеанського елітаризму, який служив виправданням його ізоляції. (Кожен, хто задумувався про чоловіків із родини Ґолденів, натрапляв на тінь Надлюдини.) «І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! — цитував він філософа у Садах. — У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є і як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутливим і, загалом і коротко, все рідкісне — рідкісним» [17] Фрагмент трактату «По той бік добра і зла» цитується у пер. Анатолія Онишка. . Мені це звучало не більше, ніж молодече позерство: лише на кілька місяців старший від нього, я впізнав у ньому власну слабкість до філософування. Власне, Д був справжнім позувальником, типом Доріана Ґрея — стрункий, гнучкий, на грані жінкоподібності. Його уявлення про себе — що лише він з усього свого племені здатен бути великим, лише він відзначається достатньою глибиною характеру, щоб зануритися в безодню печалі, лише він винятковий — цілком відверто звучало як захисна реакція. Але я дуже йому співчував; доля повелася з ним жорстоко, і хіба ж ми всі не вибудовуємо власних стін, можливо, навіть не знаючи, від чого хочемо ними відгородитися, яка сила врешті налетить на них і зруйнує наші маленькі мрії.

Іноді я виходив разом із ним послухати музику. Йому подобалася одна рудоволоса співачка на ім’я Айві Мануель, що раз на тиждень виступала пізно ввечері в одному клубі на Орчад-стріт, іноді з діадемою на голові, аби довести свій статус королеви. Перш ніж перейти до кількох власних пісень, вона співала кавер-версії «Дикого вітру», «Знаменитого синього дощовика» й «Під мостом», і Д, сидячи перед нею за чорним металевим столиком, заплющував очі й погойдувався під Бові й Коена та нашіптував власні слова до музики «Пепперів». Часом я чуюсь, мов не народився, часом я чуюсь, що цього б не хтів. Айві Мануель була його подругою, оскільки, як зізналася — без жартів — усі дівчата-натуралки до нього клеїлися, а Айві як лесбійка могла товаришувати з ним по-справжньому. З усіх тих Ґолденів він був найвродливішим, що охоче підтвердило би кожне казкове дзеркальце, і міг бути з усіх них найбільш чарівним. Жертвами його зраненої відкритості стали всі ми, що мешкали в будинках при Садах, але Д також став помітною постаттю в ширшій околиці. Він удавав, що увага йому дошкуляє. Куди тільки не йду, люди на мене витріщаються, нарікав він, весь час хтось на мене дивиться, наче я неабихто, наче вони чогось від мене очікують. Переступи через це, порадила йому Айві, до сраки ти комусь здався. Він посміхнувся й схилив голову в удаваних перепросинах. Чарівність була його маскуванням так само, як і в Апу; глибоко всередині він був занурений у задуму й часто зажурений. Від самого початку він носив у собі найтемніший морок, хоч і прийшов у цей світ, мов сонячне сяйво, з головою, вкритою білим, як сніг, волоссям. Волосся потемніло до каштанового кольору, а небо його характеру також затягнулося хмарами, й він нерідко впадав у меланхолію.