Ахмед Рушди - Золотий дім

— Вибач, але я не розумію нічого з того, що ти кажеш.

Тієї ж миті він зненавидів сам себе. Який же дурень, із застряглим у горлі освідченням у коханні, пропонує своїй винятковій обраниці слова зневаги замість поклоніння? Тепер вона зненавидить його, і матиме на це повне право, а його життя буде прокляте й утратить будь-який сенс.

Вона зміряла його довгим поглядом, після чого розсміялася цілющим сміхом:

— Це захисний механізм, — мовила. — Людині властиво боятися, що її не сприймуть серйозно без достатньої теоретичної бази, особливо якщо ця людина є жінкою. Взагалі-то мої роботи цілком чітко говорять самі за себе. Я виштовхую красу в світ жаху і цим хочу занепокоїти людей і змусити їх задуматися. Приїдь у Райнебек, сам подивишся.

Тепер — коли я складаю докупи пазли дому Ґолденів і намагаюся відтворити в пам’яті точну послідовність подій тієї важливої ночі, реєструючи все, що пригадується, — я переконаний, що саме від тієї миті Петині справи пішли шкереберть, оскільки його бажання прийняти запрошення Юби стало на бій із демонами, що змушували його боятися зовнішнього світу. Він змахнув обома руками в дивному, наполовину безпомічному й наполовину лютому жесті, і відразу ж узявся монологізувати, вистрілюючи в коротких і не пов’язаних між собою серіях усе, що виникало в його зболеній свідомості. Охоплений дедалі понурішим настроєм, він висловлював свою незгоду з найрізноманітніших приводів, дійшовши врешті до питання бродвейських мюзиклів і його нелюбові до більшості з них. Після того стався той незручний пайтонівський епізод, і Петине зникнення в будинку, і його терзання на підвіконні. У Петі завжди від кохання до розпачу був один крок.

Усе те літо він сумував, огорнутий блакитним світлом у закритій кімнаті, де грав у неймовірно складні й прекрасні комп’ютерні ігри, а також (як ми пізніше довідалися) їх створював, і йому все марилось її невідступне обличчя за захисною маскою й вогонь у її руці, що розтинав сталь, коли вона вичаровувала з грубого металу вигадливу фантасмагорію. Він думав про неї як про якусь супергероїню, свою богиню паяльної лампи, і понад усе в світі хотів бути з нею — але боявся подорожі, цей принц, занадто пригнічений власними клопотами, щоби переслідувати свою зниклу Попелюшку. Так само він не міг подзвонити їй і розповісти про те, як почувається. Він скидався на континент стихійного базікання із забороненою зоною мовленнєвого паралічу. Нарешті саме Апу змилосердився над ним і запропонував допомогу:

— Я найму машину з затемненими вікнами, — пообіцяв він. — Організуємо для тебе доступ .

Пізніше Апу присягався, що керувався лише прагненням допомогти Петі подолати межі страху й спробувати з тією дівчиною. Але не виключено, що він не говорив правди.

Отож Петя зібрав усю свою відвагу й подзвонив, а Юба Туур запросила обох братів приїхати на вихідних, і виявилася досить тямущою, аби сказати:

— У мене по всьому периметру будинку надійна огорожа і, може, ти уявиш, що це замкнутий простір, як ваші спільні Сади. Якщо ти так до цього підійдеш, то зможеш побачити не тільки мої роботи в майстерні, а й ті, що надворі.

В останніх променях сонця, у замусоленому робочому комбінезоні, з недбало зібраним волоссям під одягнутою задом наперед бейсбольною кепкою з емблемою «Янкіз», зі щойно знятою захисною маскою, що гойдалася на зігнутому лікті — не докладаючи жодних зусиль, вона була просто приголомшливою.

— Ходи, я хочу тобі щось показати, — сказала вона, узяла Петю за руку й повела його сутінковим подвір’ям, устеленим величезними вигадливими формами, схожими на мереживні лати велетенських богів, розкидані на полі бою й перероблені спритними ельфами, а він терпляче йшов, вірячи в існування огорожі, котрої не міг побачити в дедалі густішій сутіні, навіть у світлі яскравого повного місяця; вона обігнула довгий і низький фермерський будинок, у якому жила, провела його між будинком і коморою, що служила їй за майстерню, і мовила:

— Дивися.

Перед ними, біля підніжжя її земельної ділянки, що круто сходила вниз, котилися хвилі річки — широкого срібного Гудзону, від чого в Петі захопило дух. На якийсь час він забувся думати про огорожу й не питав, чи він безпечно обгороджений чи небезпечно виставлений на всі загрози світу, а коли нарешті заговорив: «Чи тут…» — і його рука затремтіла, Юба Туур міцно стисла цю руку й сказала:

— Річка і є нашою стіною. Це безпечне місце для нас усіх.