Ахмед Рушди - Золотий дім

Я все знаю про цього барона Б’яджо, гмм, про його апартамент у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо — який це номер? 202 чи 204, а може, обидва? — він ходить туди погуляти й на блядки, гмм? от і добре, це наше місце, ми з тим самим туди ходимо. То, значить, так: якщо той курвій піде туди сьогодні й залишиться там сидіти до кінця свого сраного життя, ми його не зачепимо, але як тільки він захоче хоч носа висунути з готелю, хай не забуває, що в коридорах кишить нашими хлопцями, а курви так само працюють на нас, і він не встигне поставити ногу на площі, як буде вже мертвий, і його довбешка в крові і з кулею посеред лоба опиниться на землі швидше, ніж його засраний черевик. Гмм? Гмм? Так йому й передайте.

У кіносценаріях і синопсисах сценаріїв, які я тримав у голові так, як Петер Кін із «Засліплення» Канетті тримав цілі бібліотеки, «барон в апартаменті» залишався ув’язненим у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо на Сицилії сорок чотири роки, аж до своєї смерті; там він продовжував гуляти й забавлятися з повіями, їжу й питво йому щодня доставляли з сімейної кухні й винного підвалу; там, під час одного з нечисленних візитів його багатостраждальної дружини, був зачатий його син Віто (але народився вже там, де воліла багатостраждальна дружина — у її спальні в Кастельб’яджо); і коли він помер, його винесли в труні через головний вхід, ногами вперед, у супроводі почесної варти, що складалася головно з готельного персоналу й кількох повій. — А Віто, розчарований Палермо, мафією, а також своїм батьком, виріс, подався до Нью-Йорка і твердо постановив жити життям, цілком протилежним до батькового, зберігаючи цілковиту вірність своїй дружині Бланці, але відмовляючись провести бодай один вечір удома в товаристві жінки та дітей.

Боюся, що в читачів могло скластися невиправдано погане враження про мій характер. Я не хотів би, щоб ви думали про мене як про невдаху, неробу й тягар на шиї в батьків, що за три десятки років життя на землі не спромігся знайти нормальної роботи. Правда така, що я тепер, як і колись, рідко виходжу ввечері в місто, а вставав і встаю рано, попри безсоння, на яке страждаю все життя. Я також був (і досі залишаюся) активним членом групи молодих кінематографістів — ми всі разом навчалися в коледжі, — яка під керівництвом молодої енергійної індо-американської продюсерки-сценаристки-режисерки Сучітри Рой випустила цілу масу відеокліпів, готувала наповнення для сайтів часописів «Condé Nast» і «Wired», зняла документальні фільми, показані на каналах PBS та HBO, та три художні фільми з незалежним фінансуванням, що були схвально сприйняті критикою й узяті в прокат (усі три пройшли офіційний відбір фестивалів «Санденс» і SXSW, а два з них здобули Приз глядацьких симпатій), до яких нам вдалося залучити, за мінімальний гонорар, акторів найвищого класу: Джессіку Честейн, Кіану Рівза, Джеймса Франко, Олівію Вайлд. Я навів це стисле резюме для того, аби читач відчув, що опинився в добрих руках — у руках досвідченого й гідного довіри оповідача, оскільки моя оповідь набуває дедалі більш моторошних рис. А своїх колег по роботі я представляю через те, що їхня поточна критика цього проєкту, мого особистого, була й залишається для мене надзвичайно важливою.

Усе те довге спекотне літо ми обідали разом на літньому майданчику нашого улюбленого італійського ресторану на Шостій авеню, дещо південніше Блікер-стріт, захищені солідними літніми капелюхами й кремом із сонцезахисним фільтром 50, і я розповідав Сучітрі, над чим працюю, а вона ставила мені непрості запитання.

— Я розумію: ти хочеш, щоб твій «Нерон Ґолден» був якоюсь людиною-загадкою, це гарна ідея, так і має бути, — сказала вона. — Але яке питання ставить нам цей персонаж — таке, що в кінці має бути питанням усієї цієї історії?

Я відповів відразу, хоча до того моменту жодного разу не зізнався навіть самому собі, що її знаю.

— Цим питанням, — промовив я, — є питання про зло.

— У такому разі, — підсумувала вона, — рано чи пізно, і чим раніше, тим краще, треба почати зривати маску.

Ґолдени були моїм сюжетом, і хтось інший міг його поцупити. Журналісти-сенсаційники могли присвоїти мої знахідки на основі священного права «я-був-перший», сквотерського принципу «це-моя-територія». Я був тим, хто порпався в цьому бруді найдовше, сприймаючи себе майже як сучасну інкарнацію Алана Вебермана — так званого вілиджського «сміттєзнавця» сімдесятих років, котрий копирсався в смітнику Боба Ділана в намаганні з’ясувати таємні механізми текстів його пісень і подробиці його особистого життя, і хоч сам я ніколи так далеко не заходив, зізнаюся: я думав про це, думав накинутися на сміттєвий бак Ґолденів, мов кіт у пошуках риб’ячих кісток.