Ахмед Рушди - Золотий дім

Я бачив їх у Садах кілька разів на тиждень. Із кимось зблизився більше, з кимось менше. Але познайомитися з реальними людьми — це не те саме, що оживити їх як персонажів. Та до того часу я вже почав думати: просто записуй усе, як є. Заплющ очі й крути кіно в голові, відкрий очі й записуй. Але спочатку вони повинні були перестати бути моїми сусідами, які жили в Реальності і стати моїми персонажами, живими у Дійсності. Я вирішив почати з того, з чого почали вони — з їхніх античних імен. Підбираючи якийсь ключ до Петронія Ґолдена, я перечитав «Сатирикон» і поринув у дослідження меніпейської сатири. «Критикуй ментальні установки, — звучала одна з моїх нотаток для внутрішнього користування. — Це краще, ніж висміювати конкретних людей». Я прочитав ті кілька сатирівських драм, що дійшли до наших днів, «Циклопів» Евріпіда, вцілілі фрагменти «Рибалок» Есхіла, Софоклових «Слідопитів», а також сучасну переробку Софокла — «Слідопитів з Оксирінха» Тоні Гаррісона. Чи цей античний матеріал якось став мені в пригоді? Так, тим, що скерував мене до бурлеску й сластолюбства, якомога далі від претензійності трагедії. Мені сподобалися сатири, що витанцьовували в дерев’яних черевиках у п’єсі Гаррісона, і я занотував: «Петя — поганий танцюрист, із настільки абсурдною відсутністю координації, що людям видається кумедним». Тут можна було ще застосувати один сюжетний хід, бо і в «Рибалках», і в «Слідопитах» сатири наштовхуються на чарівних малят — у першій п’єсі це Персей, а в другій — Гермес. «Передбач можливість увести немовлят, наділених надлюдськими здібностями», — записав я в зошиті, а поруч, на полі, додав: «??? або — НІ ». Отож я не мав певності не тільки щодо самої історії чи її центральної таємниці, але й щодо форми. Чи відіграватиме якусь роль сюрреальне, фантастичне? У цю мить я не був певний. А античні джерела не тільки допомагали, але й збивали з пантелику. Сатирівські п’єси, що, очевидно, були діонісійськими і брали свій початок, імовірно, від народних обрядів на честь цього бога. Пиятика, секс, музика, танці. Тож на кого в моїй історії вони мали би пролити найбільше світла? Петя «був» Петронієм, але його братом був Діоніс… у чиїй історії питання статі — або статевої ідентичності, якщо намагатися уникнути того слова, котрого так не любила його коханка, надзвичайна Рія — було б центральним… Я занотував: «Постаті братів до певної міри накладатимуться одна на одну».

З думкою про Апу я повернувся до «Золотого осла», але в моїй історії метаморфоза судилася іншому брату. (Знову персонажі взаємонакладаються.) Однак я зробив таку цінну нотатку: «У часи Луція Апулея «золота історія» була риторичною фігурою на позначення вигадки, буйної уяви, чогось у зав’язку неправдивого. Казки. Брехні».

Що ж стосується чудодійного маляти: замість попереднього «??? або — НІ » мушу ствердити, що без допомоги Есхіла й Софокла відповідь змінилася на « ТАК» . У цій історії буде маля. Чарівне чи прокляте. Читачу: вирішувати тобі.

Печальна геніальна химерність чоловіка, якого ми називали Петею Ґолденом, була помітна для всіх із першого дня, коли в зимове надвечір’я він самотньо всівся на лавці в Садах — великий чоловік, ніби збільшена копія власного батька, замашний і масивний, із по-батьківськи гострим поглядом темних очей, які, здавалося, ретельно обстежують краєвид. Одягнений у кремовий костюм під важким твідовим пальтом у ялинку, рукавички й помаранчеве кашне, він тримав у правій руці фужер для мартіні, а біля нього на лавці стояв нестандартно великий шейкер і баночка з оливками, і поки Петя сидів у монологічній самотності і його подих привидом висів у січневому повітрі, він узяв і заговорив уголос, не до когось конкретного, пояснюючи теорію, яку він приписав режисерові сюрреалістичного кіно, Луїсу Бунюелю: чому ідеально сухе мартіні нагадує Непорочне зачаття Христа. Тоді йому було, здається, сорок два роки, і я, молодший на сімнадцять років, сторожко наблизився до нього по траві, готовий слухати, закоханий з першого погляду, як ті металеві стружки, що тягнуться до магніту, як міль, закохана у згубне полум’я. Наближаючись, я помітив у сутінках, що троє дітлахів, що бавилися в Садах, припинили свою гру, покинули гойдалки з драбинками й витріщили очі на цього дивного великого дядька, що говорив сам до себе. Вони не могли втямити, про що говорить цей ненормальний прибулець, але сама вистава їх тішила.

— Щоб приготувати ідеально сухе мартіні, — оповідав він, — треба взяти фужер для мартіні, покласти в нього оливку, а потім налити по вінця джину або, за останньою модою, горілки.