Ахмед Рушди - Золотий дім

Такі великі страждання, так мужньо він їх зносив. Я згадав Раскольнікова. «Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу» [10] Цит. у перекладі І. Сергеєва. .

Одного літнього вечора — це було перше літо Ґолденів серед нас — вони влаштували розкішний бенкет, що виплеснувся з їхньої резиденції на наші спільні галявини. Вони найняли найкращих піарників і організаторів вечірок у місті, тож зібралася чимала підбірка «всіх і кожного», значна частина того паноптикуму, що позначався грубим шрифтом у газетах, а також ми, сусіди, і того вечора Петя перевершив самого себе, блискаючи очима й жебонячи, немов струмок. Я дивився, як він кружляє й виписує піруети у своєму розкішному вбранні з «Севіл-Ров» у сусідстві старлетки, співака, драматурга, повії, а також грошових мішків, зайнятих розмовами на тему фінансової кризи в Азії, на яких він справив враження знанням таких висловів, як «Том Ям Ґун» — тайський термін на позначення цієї кризи, а також здатністю дискутувати про долю екзотичних валют, про крах бата й девальвацію юаня, і висловлювати власну думку з приводу того, чи фінансист Джордж Сорос спричинив колапс малайзійської економіки, випродавши рингіти без покриття. Мабуть, лише я — або я і його батько — розгледів за його поведінкою відчай — відчай розуму, що був неспроможний примусити себе до порядку й через те скочувався в карнавальність. Розуму, ув’язненого самим собою на довічний термін.

Того вечора Петя теревенив і пив безперестану, і всі ми, хто там був, до кінця носитимемо у спогадах уривки його слів. Який же шалений, несамовитий був той монолог! Не було жодних меж у виборі тем, які він трактував, як боксерську грушу: британська королівська сім’я, зокрема статеве життя принцеси Маргарет, котра використовувала один карибський острів як будуар, та принца Чарлза, якому забаглося стати тампоном його коханки; філософія Спінози (нею він захоплювався); тексти пісень Боба Ділана (він продекламував «Смутнооку пані з низин» від початку до кінця з таким трепетом, ніби це була інша версія «La Belle Dame sans Merci» [11] «Прекрасна пані, що не знає милосердя» — балада англійського романтика Джона Кітса. ); шаховий матч між Спаським і Фішером (Фішер помер роком раніше); ісламський радикалізм (проти якого він виступав) та хирлявий лібералізм (котрий, як він заявив, потакував ісламу, тому він виступав також проти нього); Папа Римський, якого він назвав «Бенедиктатором»; романи Ґ. К. Честертона (він обожнював «Людину, яка була Четвергом»); непривабливість волосся на грудях у чоловіків; «несправедливість» щодо Плутона, розжалуваного нещодавно в карликові планети після того, як у поясі Койпера відкрили більше небесне тіло — Ериду; недопрацювання в Гокінґовій теорії чорних дір; анахронічну слабкість американської Колегії виборців; тупість студентів коледжів — невиборців; сексапільність Маргарет Тетчер; а також «двадцять п’ять відсотків американців» — на крайньому правому фланзі політичного спектра, — «що є сертифікованими шаленцями».

Ох, а ще ж було величання на честь «Летючого цирку Монті Пайтона»! І тут зненацька він розгубився й почав затинатися, шукаючи потрібних слів, оскільки виявилося, що один із гостей, член видатної бродвейської родини власників театрів, узяв собі за супровідну особу одного з «пайтонів» Еріка Айдла, чия слава тоді переживала новий сплеск завдяки успіху мюзиклу «Спамалот» на Бродвеї і який з’явився саме в ту мить, коли Петя розводився перед незворушно елегантною скульпторкою Юбою Туур (про неї ще йтиметься трохи згодом) про свою відразу до мюзиклів як жанру; виняток він зробив лише для «Оклахоми» й «Вестсайдської історії», причому запропонував нам досить своєрідні інтерпретації фрагментів «Не можу сказати ні» та «Ех, офіцере Крапке», пояснюючи, що «всі інші мюзикли — повне лайно». Коли він побачив «пайтона», що стояв поблизу й прислухався до його слів, то спалахнув рум’янцем, а потім порятувався, додавши мюзикл пана Айдла до священного канону й затягнувши «Завжди дивись на ясний бік життя», що товариство жваво підхопило.

Однак його майже прокол зіпсував йому настрій. Він витер піт із чола, кинувся в будинок і зник з очей. На гулянку він більше не повернувся; а пізніше, далеко за північ, коли більшість гостей роз’їхалася й лише жменька місцевих залишилася дихати теплим нічним повітрям, вікно Петиної кімнати на горішньому поверсі розчахнулося і цей рославий чоловік, одягнений у довге чорне пальто, що робило його схожим на радянського студента-революціонера, п’яно хитаючись, видерся на підвіконня. Збуджений, він важко сів, звісивши ноги, й почав горлати в небеса: