Ахмед Рушди - Золотий дім

Тепер я переконаний: Нерон Ґолден глибоко в душі відчував, що його образ нью-йоркця без минулого — це ненадовго. Гадаю, він знав, що остаточно минуле не дасть себе заперечити, що воно повернеться по нього й доб’ється свого. Думаю, він використовував свій безмежний запас напускної хоробрості, щоб відстрочити неминуче.

— Я людина раціональна, — повідомив він своїм гостям у той вечір, коли Петя зірвався. (Він мав слабкість до самохвальних промов.) — Ділова людина. Якщо можна так висловитися, визначна ділова людина. Повірте мені. Ніхто, скажу я вам, не знається на бізнесі краще від мене. Так-от, Америка, як на мене, занадто переймається Богом, занадто загорнута в забобони, а я чоловік не такого плану. Таке всяке перешкоджає комерції. Два плюс два буде чотири — оце моє. А все інше — то абракадабра й біліберда. Чотири плюс чотири буде вісім. Якщо Америка хоче стати тим, чим вона здатна бути, чим вона мріє бути, їй треба повернутися спиною до Бога й лицем до доларової купюри. Справа Америки — це бізнес. Отак я вважаю.

Так звучала його смілива (і часто повторювана) декларація прагматичного капіталізму, яка, до речі, підтвердила, що ми, Унтерліндени, не помилилися щодо його арелігійності; а однак він перебував, усі вони перебували, в полоні величезної вигадки: ідеї, що людей судитимуть не за тим, ким вони колись були й що колись робили, якщо вони постановили стати іншими. Вони хотіли відійти від відповідальності історії й стати вільними. Але історія — це суд, перед яким мусять урешті постати всі, навіть принци й імператори. Мені згадується вислів римлянина Секста Емпірика, парафразований Лонґфелло: Тихо мелють Божі жорна, але мливо в них дрібне.

Луцій Апулей Ґолден, він же Апу, другий Ґолденів хлопець під псевдонімом — із певних причин, хоч йому й було вже сорок один, слово «хлопець» пасувало йому більше, ніж «чоловік», — був лише на рік молодший від свого брата Петі; вони народилися з інтервалом менш ніж дванадцять місяців, під тим самим знаком зодіаку (Близнюки). Він був вродливим, хлопчакуватим чоловіком, що відзначався лихим похітливим шалапутством у посмішці, радісним хихотінням, що чарівно поєднувалося з постійно вдаваною меланхолією, і вічно мінливими монологами-бідканнями, в яких він попід туалетами нічних клубів перераховував усі свої невдачі в стосунках із жінками (це був його спосіб приховати довгу низку успіхів у цій сфері). Волосся він голив коротко — поступка, зроблена лисині, що вторгалася далі й далі, кутався в широченну пашмінову шаль і вже не міг дійти спільної мови зі старшим братом. Обидва заявили, в окремих розмовах зі мною, що в ранньому дитинстві були ближчими, але з віком їхні взаємини розхиталися з огляду на непримиримі темпераменти. Апу, міський блукалець, дослідник усього, що місто може запропонувати, не мав жодного співчуття до «проблем» Петі.

— Той мій дурнуватий брат, — сказав він мені якось, коли ми, як часом бувало, вийшли в місто щось випити, — таке вже сцикло. — А потім продовжив: — Він мусить стерегтися. Наш батько зневажає слабкість і не любить її біля себе. Як тільки він вирішить, що ти слабак, — ти для нього покійник. Кінчений покійник.

Тоді, немовби почувши те, що сам щойно сказав, почувши брязкання зброї, він позадкував і виправився:

— Не звертай уваги. Я трохи перепив, і ми просто так звикли говорити. Ми багато дурниць говоримо. Це нічого не значить.

У тих словах я відчув ревнощі. Нерон Ґолден, як ми всі бачили, глибоко переживав за свого психічно надламаного первістка й тягнувся до нього. Можливо, Апу не отримував такої уваги від патріарха і відкрито її домагався. (Я часто задумувався над тим, чому всі четверо Ґолденів далі живуть під одним дахом, особливо, коли стало зрозуміло, що вони не ладнають між собою, але коли набрався сміливості запитати про це Апу, то дочекався лише таємничих, алегоричних відповідей, у яких було більше «Казок тисяча й однієї ночі» чи «Діаманта завбільшки з готель „Рітц“», ніж чогось, що можна було б назвати правдою. «Наш батько, — міг відповісти він, — єдиний, хто знає, де схована печера зі скарбами, що озивається на слова сезаме, відчинися . От ми й тримаємося біля нього, бо намагаємося знайти карту». Або: «Знаєш, цей будинок, у буквальному сенсі, стоїть на підземній жилі щирого золота. Щоразу, коли нам треба за щось заплатити, ми просто йдемо в підвал і зішкрябуємо собі шматочок». Це виглядало так, начебто дім мав над ними всіма якусь владу; чи то дім у генеалогічному розумінні, чи то реальний — іноді їх було важко розділити. Через якусь силу кровної спорідненості вони відчували взаємну прив’язаність, навіть якщо їхні дійсні почуття один до одного з плином часу виродились у відверту ворожість. Цезарі в своєму палаці, чиє життя — суцільна азартна гра, виконували танок смерті.)