Ахмед Рушди - Золотий дім

— Я тут сам по собі! Я тут тільки завдяки собі! Я тут ні через кого іншого! Я тут сам по собі!

Час застиг. Ми, у садку, стояли заціпенілі, задерши голови. Брати Петі, котрі були з нами в Садах, здавалися такими ж нездатними поворушитися, як і ми. І лише його батько, Нерон Ґолден, мовчки з’явився за спиною сина і, міцно обхопивши його руками, впав разом з ним назад до кімнати. Це Нерон підійшов потім до вікна і, перш ніж зачинити його, лютим помахом руки звелів нам розійтися:

— Нема на що дивитися, пані й панове. Нема на що дивитися. Добраніч.

Якийсь час після тієї нібито-спроби-самогубства Петі Ґолдену було тяжко залишати свою зашторену кімнату, освітлену лише блиском десятка екранів і масою ясно-блакитних лампочок, і він сидів там днями й ночами, майже без сну, заглибившись у свої електронні таїнства, включно з грою в шахи з анонімними е-супротивниками з Кореї та Японії, і, як ми відкрили пізніше, занурився в інтенсивний курс історії й розвитку відеоігор, взявся розбиратися в програмах військових ігор, розроблених у сорокові роки для перших цифрових комп’ютерів «Колос» та ENIAC, тоді презирливо пробігся по «Tennis for Two», «Spacewar!» та інших ранніх аркадних іграх, зачепивши епоху «Hunt the Wumpus» і «Dungeons & Dragons», проскочивши повз банальності «Pac-Man» і «Donkey Kong», «Street Fighter» і «Mortal Kombat», і так далі й далі, далі — «SimCity», «World of Warcraft», більш хитромудру суб’єктність «Assassin’s Creed» і «Red Dead Redemption», поки не досягнув таких вершин посвяченості, що ніхто з нас навіть уявити не міг; а ще він дивився грубі вимисли реаліті-телебачення, а харчувався сендвічами з грильованим подвійним ґлостером, які власноручно готував на електроплитці, і весь цей час відчував глибоку втому від самого себе й ноші, яку мусів волікти. Потім його внутрішня погода змінилася й замість самоненависті він запалав ненавистю до світу, а, зокрема, до найближчої владної фігури, яка цей світ представляла — свого батька. Однієї ночі того літа безсоння, мій вірний друг, спонукало мене встати з ліжка біля третьої години, накинути щось із одягу й податися в спільні Сади подихати теплим нічним повітрям. Усі будинки спали; усі, крім одного. У резиденції Ґолденів світилося світло в одному вікні на другому поверсі — у кімнаті, яку Нерон Ґолден використовував як офіс. Старого мені не було видно, проте я легко впізнав обриси Петі, з широкими плечима й стрижкою-платформою. Тим, що мене стривожило, була надзвичайна рухливість цього силуету, що вимахував руками й переминався з ноги на ногу. Він ледь повернувся, і, дивлячись на нього майже в профіль, я зрозумів, що він розлючено кричить.

Я не чув нічого. Вікна кабінету мали надійну звукоізоляцію. Дехто з нас підозрював, що шиби насправді зроблені з дюймового куленепробивного скла, і картина Петі, що горлав без жодного звуку, робила це припущення цілком вірогідним. Чому б то Нерон Ґолден відчував потребу вставити собі куленепробивні вікна? На це не знайти відповіді; багатії в Нью-Йорку відчували потребу захищати себе в найбільш непередбачуваний спосіб. У нашій викладацькій родині на обличчях з’являвся вираз зацікавленого зачудування у відповідь на коники наших сусідів: художника, постійно облаченого в шовкову піжаму, редакторки журналу, що не знімала сонцезахисних окулярів незалежно від пори доби, тощо. Подумаєш — куленепробивне скло. Та пантоміма по-своєму увиразнила експресію істерики Петі Ґолдена. Я захоплююся німецьким експресіонізмом у кіно загалом і творчістю Фріца Ланґа зокрема, тож зненацька в моєму мозку вигулькнули непрошені слова «Доктор Мабузе». Тоді я відмахнувся від тієї думки, бо більше поринув у інше міркування: певно, у Петі справді глузд за розум завертає, не в переносному значенні, а в прямому. Можливо, за аутизмом і агорафобією ховається якась справжня психічна хвороба, якесь божевілля. Відтоді я постановив стежити за ним уважніше.

Про що вони сперечалися? Дізнатися це було неможливо, але, як на мене, це було наче вираження оскаженілої скарги Петі на саме життя, що так його обділило. Наступного дня на лавці в Садах можна було побачити зануреного в задуму старого, що сидів, мов камінь, — безмовний, непорушний, неприступний, із насупленим обличчям. Через багато років, коли ми знали вже все, я пригадав, як тієї літньої ночі в Садах під освітленим безгучним вікном Нерона Ґолдена подумав про великий фільм Ланґа «Доктор Мабузе, гравець». Цей фільм, звісно ж, розповідає про кар’єру генія злочинного світу.

Про драматичні події на вечірці в Ґолденів навіть словом не згадали газети (ані пліткарські сайти чи жодні інші цифрові мегафони, породжені новими технологіями). Попри високу концентрацію знаменитостей у списку гостей, попри метушливу бригаду офіціантів, що могли спокуситися легкою наживою, запропонованою за сласний телефонний дзвінок, змова мовчання, в якій жили Ґолдени, здавалося, огортала кожного, хто з’являвся в їхній присутності, тож навіть шепіт скандалу не видобувся поза силове поле їхньої надійної, майже сицилійської омерти . Нерон найняв найвпливовіших членів нью-йоркського племені піарників, чиїм найголовнішим завданням було не здобути розголос, а уникнути його; а те, що трапилося в домі Ґолденів, великою мірою залишалося в домі Ґолденів.