Ахмед Рушди - Золотий дім

Те, що для нього було найважче — у ті перші місяці, поки ми самі все не з’ясували, про що я врешті-решт його повідомив, аби заспокоїти, хоч і без успіху, — це намагатись не вибовкати сімейних таємниць: їхніх справжніх імен, їхнього походження, історії смерті їхньої матері. Отримавши пряме запитання, він відповідав чесно, оскільки мозок не дозволяв йому збрехати. Та все ж, вірний батьковим настановам, він умудрився знайти на це спосіб. Він навправлявся у формулах ухиляння: «Я не буду відповідати на це запитання» або «Мабуть, тобі треба спитати когось іншого» — ці фрази його натура могла прийняти як правдиві й дозволяла їх вимовити. Іноді, це правда, він ковзав небезпечно близько до зради.

— Якщо йдеться про мою сім’ю, — сказав він одного дня, згідно зі своїм звичаєм, без жодного приводу (його висловлювання були серіями неприцільних бомбових ударів, що несподівано падали з неба його мислення), — подумай про безкінечне божевілля в палаці в період дванадцяти Цезарів: кровозмішання, матеревбивство, отруєння, епілепсія, мертві немовлята, сморід зла, ну і, звісно, про коня Калігули не забудь. Повний рейвах, хлопче, але коли римлянин дивився з вулиці на палац, що він бачив? — потім глибокодумна драматична пауза і далі: — Він бачив палац, хлопче. Він бачив клятий палац — непорушний, незмінний, на місці . Всередині сильні світу цього дрючили своїх тіток і відрізали один одному прутні. Назовні ж було зрозуміло, що система влади залишається незмінною. Отак і ми, татусь Нерон і мої брати. За зачиненими дверима сім’ї, відверто визнаю, у нас справжнє пекло. Згадай лекції Едмунда Ліча на Бі-Бі-Сі. «Сім’я з її вузьким розумінням приватності й дешевими таємницями — це джерело всього нашого незадоволення». Друзяко, в нашому випадку це аж занадто правдиво. Але якщо йдеться про римлянина на вулиці, ми змикаємо шереги. Ми будуємо трикляту testudo [9] Черепаху ( лат. ); бойове шикування римської піхоти. й кроком руш.

Що б там не говорити про Нерона Ґолдена — а доки доведу оповідь до кінця, сказано буде чимало, і то переважно речей страхітливих, — не можна було заперечити його відданості своєму первістку. У певному сенсі Петя явно мав назавжди залишитися почасти дитиною, непередбачувано втрапляючи в дивовижні халепи. Немовби синдрому Асперґера не було достатньо, переселився він до нас уже після серйозного загострення агорафобії. Що цікаво, спільні Сади його не лякали. Відгороджені від міста з усіх чотирьох боків, вони були віднесені химерною, мов розбите дзеркало, свідомістю Петі до категорії «приміщення». А на вулиці він виходив рідко. А потім одного дня він заповзявся стати на бій з вітряками своєї психіки. Незважаючи на відразу до неприкритого світу, він кинув виклик своїм внутрішнім демонам і безцільно увірвався в метро. Його зникнення кинуло весь дім у паніку, а через кілька годин пролунав дзвінок із поліційної дільниці на Коні-Айленді, де його помістили в камеру попереднього затримання, оскільки, перелякавшись у тунелі, він здійняв порядний галас, а коли на наступній станції до вагону ввійшов працівник служби охорони, Петя почав обзивати його більшовицьким апаратчиком, політруком і агентом таємної держави, після чого на нього наділи наручники. Врятувало ситуацію лише прибуття Нерона у великому, солідному, примирливому лімузині. Він пояснив психічний стан свого сина; його, що досить незвично, вислухали й відпустили Петю на поруки батька. Трапилося це, а потім бували й гірші ситуації. Але Нерон Ґолден ніколи не поступився, постійно піклувався про найсучаснішу медичну опіку для свого первістка й робив для нього все, що можна. Коли настане час підводити кінцевий підсумок, це мусить сильно схилити терези правосуддя на його користь.

Чим є героїзм у наші часи? Чим є ницість? Як же багато ми забули, якщо не знаємо більше відповіді на такі запитання. Хмара невігластва осліпила нас, і в цьому тумані химерний, надламаний розум Петі Ґолдена рвучко блискав, немов ошалілий вогонь маяка. Яким же могло бути його товариство! Адже він народився, щоб бути зіркою, от лише у програмі була помилка. Він був блискучим співрозмовником, це правда, але нагадував декодер кабельного телебачення, нашпигований розмовними каналами, який раз за разом перемикає їх без попередження.

Часто на нього нападав оскаженіло піднесений настрій, але його стан завдавав йому глибокого болю, оскільки відчував сором через свою особливість, нездатність видужати, через те, що змушує батька й армію лікарів підтримувати його робочий стан і складати докупи, коли він виходить із ладу.