Ахмед Рушди - Золотий дім

Та я не можу відмовитися від слів, які злетіли мені з язика у відповідь на виклик Сучітри. Цим питанням є питання про зло.

Я не знав тоді, ані звідки взялися ті слова, ані що вони означали. Знав лиш напевно, що шукатиму відповіді на це питання, шукатиму в дусі Тентена й Пуаро, у своєму постбельгійському дусі, і що коли знайду її — отримаю історію, котру, як постановив, можу розповісти я і тільки я.

Жив колись лихий король, що змусив трьох своїх синів залишити дім, а тоді заточив їх у золотому домі, затуливши вікна золотими жалюзі й заблокувавши двері штабелями американських злитків, мішками іспанських дублонів, лотками французьких луїдорів та відрами венеційських дукатів. Та в кінці діти перетворилися на птахів, схожих на пернатих зміїв, і через комин вилетіли на волю. Але, опинившись на відкритому повітрі, вони виявили, що вже не можуть літати, й болюче попадали на дорогу, й залишились лежати, поранені й ошелешені, у стічній канаві. Навколо зібрався натовп, непевний, чи падущим птахозміям потрібно поклонятися чи їх боятися, аж доки хтось не кинув першого камінця. Після цього град каміння швидко затовк усіх трьох перевертнів, і самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше й яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло. Непослух моїх дітей погубив мене, промовив він, оточений високими язиками полум’я. Але це не єдина версія тієї історії. В іншій — сини не втекли, а загинули в полум’ї разом із королем. У третій версії вони повбивали один одного. У четвертій вони вбили свого батька, ставши заразом батьковбивцями й царевбивцями. Може навіть бути, що король був не такий уже й лихий або відзначався, крім численних ганебних рис, також кількома шляхетними. У нашу епоху запеклого спростовування дійсності нелегко погодитися щодо того, що насправді відбувається чи відбулося, щодо того, в чому суть справи , не кажучи вже про мораль або сенс тієї чи іншої оповіді.

Чоловік, що назвав себе Нероном Ґолденом, відгородився передовсім мертвими мовами. Він вільно володів грекою й латиною і змусив вивчити ці мови також синів. Іноді вони вели розмови мовою римлян чи афінців так, ніби то були буденні наріччя, лише два з мільйонів словників Нью-Йорка. Раніше, у Бомбеї, він сказав їм: «Оберіть собі античні імена», — і вибір синів показує, що їхні амбіції були більш літературними, більш міфологічними порівняно з імперськими поривами батька. Вони не прагнули бути королями, хоч наймолодший, варто зазначити, загорнувся в ореол божественності. Вони стали Петронієм, Луцієм Апулеєм та Діонісом. Відтоді, як вони зробили вибір, батько завжди називав їх прибраними іменами. Ім’я задумливого надламаного Петронія Нерон вимовляв як «Петро» чи «Петрон», що звучало радше як марка бензину чи текіли, аж нарешті остаточно спинився на «Петі», що перенесло хлопця з античного Риму в світи Достоєвського й Чехова. Другий син — жвавий, товариський, митець і міський бувалець, наполіг, що сам обере собі прізвисько. «Звіть мене Апу», — вимагав він, відкидаючи батькові заперечення («Ми не бенгальці!»), й не відгукувався на жодне інше ім’я, поки це скорочення не прижилося. А наймолодший, котрому з-поміж усіх них судилася найдивніша доля, став просто «Д».

Саме на трьох синів Нерона Ґолдена ми повинні тепер звернути свою увагу, зазначивши лише при нагоді те, що підкреслювали іноді всі четверо Ґолденів: що їхнє переселення до Нью-Йорка було не еміграцією, не втечею, а вільним вибором. Це може бути цілковитою правдою, якщо йдеться про синів, але у випадку батька, як ми переконаємося, особиста трагедія й приватні потреби могли бути не єдиними мотивами. Можливо, існували якісь люди, поза чиєю досяжністю він хотів опинитися. Трохи терпцю: я не відкриватиму всіх таємниць відразу.

Жевжикуватий Петя — убраний консервативно, але неодмінно стильно — повісив над дверима своєї спальні бронзову табличку зі словами свого тезки Гая Петронія, котрий у Плінія Старшого, Тацита і Плутарха згадується як arbiter elegantiarum, або elegantiae arbiter , законодавець витонченого смаку при дворі Нерона: «Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів. Дальній пізнає Дунай тебе, і прохолодний Борей, і супокійне Канопуса царство, і ті, що споглядають, як родиться Феб і заходить». Вибір такої цитати був дивний, беручи до уваги те, що зовнішній світ його жахав. Але людина може мріяти і у своїх мріях бути інакшою, ніж є насправді.