Ахмед Рушди - Золотий дім

У такі часи ми живемо — коли люди приховують правду про себе, можливо, навіть від самих себе, і живуть у брехні, аж доки брехня не виявить тієї правди в геть непередбачуваний спосіб. І сьогодні, коли так багато приховано, коли ми живемо на поверхні, у тих образах себе, які виставляємо назовні й фальсифікуємо, шукач істини мусить узятися за лопату, розколоти поверхневий шар і пошукати під ним крові. Тільки от шпигування — нелегка справа. Ледве оселившись у своєму шикарному будинку, старий став одержимий страхом, що за ним шпигують шукачі істини; він звелів працівникам служби охорони прочесати резиденцію на предмет прослуховувальних пристроїв, а коли обговорював із синами сімейні справи, вживав «таємний код» — мови стародавнього світу. Він був переконаний, що всі ми сунемо носа в його справи; звичайно ж, саме це ми й робили, пліткуючи безневинно, по-сільському, керовані природними інстинктами простих людей, що збираються біля водозбірної колонки чи кулера, намагаючись допасувати нові частинки пазлу свого життя до цілої картини. З усіх нас я був найбільш допитливим, але засліпленим ірраціональною одержимістю. Нерон Ґолден цього не помічав, вбачаючи в мені — цілком несправедливо — нікудишнього нездару, який не знайшов можливості збити капіталу і якого через це можна скинути з рахуби, випустити з поля зору й зігнорувати; це досконало відповідало моїм цілям.

Була ще одна можливість, яка, зізнаюся, не спала на думку ані мені, ані жодному з моїх друзів, навіть у такі збуджені, параноїдальні часи, як наші. З огляду на те, що Ґолдени неприховано й рясно вживали алкоголь, невимушено почувалися в присутності жінок із відкритими обличчями і не проявляли жодних ознак сповідування котроїсь із основних релігій світу, ми навіть не підозрювали, що вони можуть бути… матінко моя… мусульманами. Принаймні за походженням. Вирахували це мої батьки.

— В інформаційну епоху, дорогий мій, — із цілком заслуженою гордістю заявила моя мати після того, як батьки закінчили своє дослідження за комп’ютерами, — смітник кожної людини виставлений на загальний огляд. Усе, що треба знати, — це як шукати.

У поколіннєвому плані в нашому домі все було немовби навиворіт. Я був інтернет-невігласом, а батьки — суперспецами. Я тримався осторонь від соцмереж і щоранку купував паперові випуски «Таймз» і «Пост» у крамничці на розі. Батьки натомість жили всередині своїх моніторів, створили собі аватарки в «Second Life» відразу, як цей віртуальний світ з’явився у мережі, і вміли відшукати «е-голку в копиці е-сіна», як полюбляла жартувати моя мати.

Саме батьки почали розсекречувати для мене минуле Ґолденів, бомбейську трагедію, котра погнала їх на інший кінець світу.

— Це було зоусім не складно, — пояснював батько, немов звертаючись до недоумка. — Це далеко не пересічні люди. Якщо людина уїдома, може уистачити просто задати пошук за зображенням.

— Все, що нам треба було зробити, — сказала з усмішкою мати, — це увійти прямо через центральний вхід, — вона протягнула мені течку. — Ось тобі, душко, досьє, — промовила, досконало імітуючи акцент детектива з класичних нуарів. — Аж серце рветься. Смердить гірше, ніж носовичок сантехніка. Не дивно, що вони хотіли залишити це все в минулому. Їхній світ розсипався, мов картковий будинок. Вони не змогли його скласти докупи й подалися сюди, де людей із поламаними долями, як собак нерізаних. Ясно. Сумна історія. Ми виставимо детальний рахунок за послуги з проханням про термінову сплату.

Того року знайшлися люди, які заявили, що новий президент — мусульманин, почалася ота вся маячня зі сфабрикованою метрикою, і ми не збиралися дозволити заманити себе в третьорядну пастку вузьколобої упередженості. Ми знали про Мухаммеда Алі й Каріма Абдул-Джаббара, і через кілька днів після того, як літаки врізалися в будинки, ми всі, що були в Садах, згідно постановили не оскаржувати безневинних за злочини винуватців. Ми пам’ятали ту боязливість, яка змушувала таксистів прикрашати панелі приладів прапорцями й клеїти на захисні екрани наліпки «Боже, благослови Америку», а напади на сикхів у тюрбанах змушували нас червоніти за неотесаність наших співвітчизників. Ми бачили хлопців у футболках «Не звинувачуйте мене — я індус» і не звинувачували їх, тільки нам було незручно, що вони відчувають потребу носити на собі конфесійні декларації, аби почуватися в безпеці. Коли місто заспокоїлося й повернулося в звичну колію, ми відчули гордощі за своїх співмістян, нью-йоркців, за їхній здоровий глузд, отож ні, тепер ми не збиралися влаштовувати істерик через це слово. Ми вже читали книжки про пророка, Талібан і так далі, й не вдавали, що все в них розуміємо, але я почував себе зобов’язаним дізнатися більше про місто, з якого прибули Ґолдени і якого вони не хотіли називати. Довгий час мешканці цього міста відчували гордощі за міжкультурну гармонію, багато індусів у ньому не були вегетаріанцями, а багато мусульман їли свинину, і це було прогресивне місце: його вищі ешелони були світськими, а не релігійними, і навіть тепер, коли цей золотий вік відійшов у минуле, насправді індуські екстремісти утискали ісламську меншість, тож цій меншості слід було співчувати, а не боятися її. Я дивився на Ґолденів і бачив космополітів, а не релігійних фанатиків, і це саме бачили мої батьки, тож ми залишили все, як є, і нам було з тим добре. Ми залишили все, що дізналися, для себе. Ґолдени втікали від терористичної трагедії й жахливої втрати. Їх варто було зустріти з відкритими обіймами, а не боятися.