Ахмед Рушди - Золотий дім

Бульбашка — делікатна річ, і часто вечорами мої домашні професори занепокоєно говорили про те, що вона може луснути. Їх тривожила політкоректність, їх тривожило, що одну їхню колегу в телевізорі впритул обсипала звинуваченнями двадцятирічна студентка, що не зійшлася з нею в поглядах на кампусну журналістику, а іншого колегу пропісочили в теленовинах за те, що він відмовився заборонити костюм Покахонтас на Геловін, а іншого колегу примусили відмовитися на рік принаймні від одного семінару через те, що він недостатньою мірою захищав «безпечний простір» якогось студента від накидання ідей, які студент вважав занадто «небезпечними» для своєї юної свідомості, а інший колега проігнорував студентську вимогу прибрати зі студмістечка статую президента Джефферсона попри той ганебний факт, що Джефферсон був рабовласником, а іншого колегу розгромили в пух і прах студенти з сімей із євангелістськими традиціями за те, що попросив їх прочитати графічний роман, намальований лесбійкою, а іншого колегу змусили скасувати постановку «Монологів вагіни» Ів Інслер, оскільки визначення жінок як осіб із вагінами дискримінує осіб, що ідентифікують себе як жінок без вагін, а ще інші колеги опиралися намірам студентів «витіснити з публічного дискурсу» відступників від ісламу, оскільки їхні погляди ображали невідступників від ісламу. Їх тривожило те, що молодь стає на підтримку цензури, заборон, обмежень; як до цього дійшло, питали вони мене, до цього звуження юної американської свідомості, ми починаємо боятися молодих.

— Звичайно ж, не тебе, синку, хто ж тебе злякається, — втішала мене мати, на що батько заперечував:

— А от за тебе ми боїмося, це прауда. Із цією борідкою а-ля Троцький, яку ти так уперто носиш, ти схожий мені на мішень для льодоруба. Моя тобі рада: уникай Мехіко, особлиуо району Койокан.

Вечорами вони сиділи у плямах жовтого світла, з книжками на колінах, загублені в словах. Вони скидалися на постаті з картини Рембрандта «Двоє філософів у глибокій задумі» й були ціннішими за будь-яке полотно; можливо, це були представники останнього такого покоління, а ми, ми, котрі є пост-, які приходимо опісля, шкодуватимемо, що не навчилися біля них чогось більшого.

Мені так їх бракує, що не знаходжу слів.

Час минав. Я знайшов собі подружку, втратив, знайшов іншу і так само її втратив. Мій таємний кіносценарій, найвимогливіший із-поміж моїх любовних романів, подивився скоса на ці потуги налагодити приречені в зародку стосунки з людськими істотами, наприндився й відмовився видати свої таємниці. На мене повною парою мчали мої Під Тридцять, а я, мов знепритомнілий персонаж німого кіно, безпомічно лежав на колії. (Мої літературно освічені батьки, без сумніву, воліли б, аби я відіслав тут до кульмінаційної сцени на залізничній колії у Форстеровій «Найдовшій подорожі».) Сади були моїм мікрокосмосом, і щодня я бачив, як витвори моєї уяви спрямовують на мене зустрічні погляди запалих очей із вікон будинків на вулицях Макдуґал і Салліван, благаючи про народження. Я мав їх усіх частинами, але цілісна картина від мене вислизала. Під номером ХХ на Салліван-стріт, на першому поверсі з доступом до саду, я поселив свого бірманського — я хотів сказати: м’янманського — дипломата У Лну Фну з ООН, чиє професійне серце розбила поразка в найдовшій за всю історію битві за пост Генерального секретаря, коли у двадцяти дев’яти раундах голосування поспіль не виявилося переможця, а в тридцятому його обійшов південнокореєць. За допомогою цього героя я планував досліджувати геополітику, зобразити тиск на ООН деяких найбільш авторитарних режимів світу, що домагалися цілковито заборонити образу релігійних почуттів, поставити руба дискусійне питання використання американського вето в інтересах Ізраїлю, а також влаштувати в Макдуґал-Салліван Ґарденз візит Аун Сан Су Чжі власною персоною. Крім того, я знав історію особистої драми У Лну Фну — смерті його дружини від раку, і підозрював, що той, загнаний у тупик подвійним крахом свого праведного життя, може збитися з чесного шляху і врешті погоріти на фінансовому скандалі. Щойно я про це подумав, як чоловік із запалими очима за вікном будинку номер ХХ на Салліван-стріт розчаровано похитав головою й відступив у тінь. Ніхто не любить бути негативним персонажем.

Моя уявлена спільнота була повним інтернаціоналом. Під номером 00 на Макдуґал-стріт жив іще один самітник — аргентино-американець, якому я дав тимчасове, робоче ім’я «пан Аррібіста» — кар’єрист. Щодо нього, як би там він не звався в остаточній версії, Маріо Флорида чи, скажімо, Карлос Герлінґем, синопсис у мене був такий: