Ахмед Рушди - Золотий дім

Та навіть зібравши цей куточок бельгіани, батьки не шкодували критичних висловів на адресу країни свого походження, коли мали висловитися з цього приводу.

— Король Леопольд ІІ і Вільна держава Конго, — казала мати. — Найгірший зі всіх колонізаторів, найзажерливіша система в історії колоніалізму.

— Ну, а сьогодні, — докидав батько. — Моленбек. Єуропейський центр фанатичного ісламу.

На почесному місці, на камінній полиці у вітальні, спочивала кількадесятирічна незаймана плитка гашишу, досі в оригінальній дешевій целофановій обгортці, на якій стояла офіційна печатка якості афганського уряду із зображенням місяця. В Афганістані за часів короля гашиш був легальний і був доступний у трьох видах упаковок, що підлягали чіткому контролю цін і якості: «Афганське золото», «Срібло» і «Бронза». Але те, що мій батько, який ніколи травичкою не бавився, тримав на почесному місці на каміні, було чимось раритетнішим, чимось легендарним, майже окультним.

— «Афханський місяць», — пояснив батько. — Уїд ньохо в епіфізі посередині лоба уїдкривається третє око, ти стаєш ясновидцем, і мало яка таємниця уїд тебе сховається.

— А чого ж ти ніколи його не пробував? — запитав я.

— Бо суїт без таємниць — це усе одно, що картина без тіней, — відповів він. — Якщо бачиш забагато, нічого не уидно.

— Він має на увазі, — втрутилася мати, — що: а) ми віримо в те, що мозок треба вживати, а не дурманити його; б) правдоподібно, він розведений чи, як ті гіпі колись казали, «розбодяжений» якимось гидотним галюциногеном і в) можливо, я б рішуче протестувала. Не знаю. Він ніколи мене не випробовував.

Ті гіпі — можна подумати, ніби сама вона нічого не пам’ятала про сімдесяті, не носила шкірянки й бандани чи не мріяла бути Ґрейс Слік.

«Афганського сонця», якщо хочете знати, не існувало. Сонцем Афганістану був король, Захір-шах. А потім прийшли росіяни, а після них фанатики, і світ змінився.

Зате «Афганський місяць»… він допоміг мені в найтемніші хвилини мого життя, а мати вже не могла проти цього протестувати.

А ще були книжки, куди ж без них — книжки, що, наче хвороба, вражали кожен закуток нашого запущеного, щасливого дому. Я почав писати, бо як же інакше з такими предками, а фільми замість романів чи біографій обрав, певно, тому, що знав: старих мені не переплюнути. Але доки Ґолдени не переїхали до великого дому на Макдуґал-стріт, навскоси через Сади від нашого, моє творче натхнення від часу закінчення коледжу буксувало. Керований безмежним юнацьким егоїзмом, я почав свого часу вигадувати грандіозний фільм або цикл фільмів на зразок «Декалогу», що піднімає теми міграції, трансформації, страху, небезпеки, раціоналізму, романтизму, зміни статевої поведінки, міста, боягузтва й відваги; не менше, ніж панорамний портрет моєї епохи. Стилем, який я обрав би, було б щось, що я для себе називав оперним реалізмом, а темою — конфлікт між Я та Іншим. Я намагався створити фікційний портрет своєї околиці, але це була історія без рушійної сили. Мої батьки не мали в собі того приреченого героїзму справжніх опернореалістичних головних героїв, не відзначалися ним також наші сусіди. (Боб Ділан переїхав ще хтозна-коли.) Мій викладач кінознавства, славнозвісний-суперзірковий-афроамериканський-режисер-у-червоній-бейсбольній-кепці, прочитавши мої ранні сценарії, бундючно заявив:

— Цілком пристойно зроблено, юначе, але де кров? Це все занадто спокійно. Де рушій? Взяв би ти, може, посадив у тих довбаних Садах якусь летючу тарілку. Чи будинок висадив у повітря. Просто щоб щось трапилося. Нароби трохи галасу.

Я не знав, як це зробити. А тоді прибули Ґолдени, і вони стали моєю летючою тарілкою, моїм рушієм, моєю бомбою. Я відчув захват молодого митця, який отримав тему, немов подарунок у святочній пошті. Я почувався сповненим вдячності.

Ми живемо в часи літератури факту, казав мені батько.

— Узяв би ти й перестав уигадувати. Переконайся у першій-ліпшій книжкоуій крамниці, — сказав він, — уесь рух уїдбувається при столах із літературою факту, а уигадані історії припадають пилом.

Але то був світ книжок. У фільмах була епоха супергероїв. У документалістиці ми мали полеміку Майкла Мура, «Сницаря Штайнера» Вернера Герцоґа, «Піну» Віма Вендерса і ще дещо. Але справжні гроші крутилися там, де був вимисел. Мій батько високо цінував і рекомендував мені твори й ідеї Дзиґи Вертова, радянського документаліста, котрий ненавидів драму й літературу. Його кінематографічний метод «Кіно-око» мав на меті — ні більше, ні менше — еволюцію людства в напрямку вищої, вільної від вигадки форми життя, « від неоковирного громадянина через поезію машини до досконалої електричної людини». Вітмену він би сподобався. Можливо, що Ішервудові-фотокамері також. Я, однак, упирався. Вищі форми я залишив своїм батькам і Майклові Муру. Я бажав вигадувати світ.