Ахмед Рушди - Золотий дім

У таємному, порослому травою чотирикутнику Садів я повзав, перш ніж навчився ходити, ходив, перш ніж навчився бігати, бігав, перш ніж навчився танцювати, танцював, перш ніж навчився співати, а потім танцював і співав, доки не навчився завмирати в тиші, і нерухомо стояв, прислуховуючись до серця Садів, літніми вечорами у зблисках світлячків, і став, принаймні у власному уявленні, митцем. Якщо точніше, потенційним кіносценаристом. А у мріях — навіть режисером, а якщо вжити давню піднесену формулу — творцем авторського кіно.

Досі я ховався за першою особою множини й можу до цього повернутися, але тепер збираюся себе представити. Я є. Але в певному сенсі я не надто відрізняюся від своїх персонажів, що також маскували своє єство — тієї сім’ї, чиє прибуття в мої околиці підсунуло мені великий проєкт, якого я шукав, дедалі більше втрачаючи надію. Якщо Ґолдени затято намагалися стерти своє минуле, то я, котрий узяв на себе роль їхнього хронікаря — і, можливо, їхнього уявлювача, імажинера, як називають тих, хто вигадує атракціони в диснеївських тематичних парках — самоусуваюся за своєю натурою. Як там писав Ішервуд у зачині «Прощання з Берліном»? «Я — фотокамера з відкритим об’єктивом, цілком пасивна, що реєструє, не думаючи». Але то було хтозна-коли, тепер же настала епоха розумних фотоапаратів, що думають замість людини. Може, я і є таким розумним фотоапаратом. Я реєструю, але не зовсім пасивний. Я думаю. Я змінююся. Можливо, я навіть вигадую. Зрештою, бути імажинером — це зовсім не те, що бути буквалістом. Намальована Ван Гогом зоряна ніч зовсім не нагадує фотографію зоряної ночі, а проте залишається визначним зображенням зоряної ночі. Давайте просто погодимося, що я віддаю перевагу живопису над фотографією. Я — фотоапарат, що малює.

Звіть мене Рене. Мені завжди подобалось те, що наратор «Мобі Діка» насправді не відкриває свого імені. Звіть-мене-Ізмаїлом міг би «насправді», себто в тривіальній Реальності поза межами величної Дійсності роману, він міг зватися… та як завгодно. Він міг би зватися Бред, або Тріґ, або Орнет, або Скайлер, або Зік. Він міг би зватися навіть Ізмаїлом. Ми не знаємо, а отже, подібно до свого великого попередника, попереджаю, що не представлюся прямо: мене звати Рене. Звіть мене Рене — це найбільше, що я можу вам запропонувати.

Їдемо далі. Мої батьки були викладачами університету (помічаєте спадкову професорську нотку в їхнього сина?), що купили наш будинок біля рогу Салліван-стріт і Г’юстон-стріт ще в юрському періоді, коли все було дешеве. Познайомтеся з ними: Ґейб і Дарсі Унтерлінден — довголітня подружня пара, не лише шановані вчені, але й оточені любов’ю студентів викладачі, і, так само, як великий Пуаро (він вигадка, але не можна мати всього, як казала Міа Ферров у «Пурпуровій троянді Каїру»)… бельгійці. Бельгійці в далекому минулому, поспішно уточнюю, а споконвіку американці, хоча Ґейб невідь-чому вперто не полишав чудернацького, виразного й великою мірою надуманого панєвропейського акценту, а Дарсі говорила, як природжена янкі. Обоє професорів грали в пінг-понг (вони кинули виклик Нерону Ґолдену, дізнавшись, що він полюбляє цю гру, але той начисто їх розгромив, хоч грали вони цілком порядно). Обоє цитували одне одному поезію. Обоє були фанатами бейсболу і, ох, узалежненими від реаліті-ТБ хихотунами, шанувальниками опери й авторами постійно планованої, але так ніколи й не написаної монографії про цей жанр, яку мали назвати «Краля завжди помирає».

Вони любили своє місто за те, що воно не схоже на решту країни.

— Рим — це не Італія, — повчав мене батько, — а Лондон — це не Анхлія, а Париж — це не Франція, а місце, де ми жиуемо — це не Сполучені Штати Америки. Це Нью-Йорк.

— Між метрополією і внутрішніми районами, — вставляла свою примітку мати, — завжди існує неприязнь, завжди чужість.

— Після одинадцятого уересня Америка намахається удавати, що уона нас любить, — промовив тато. — Скільки це уже триуає?

— Не так уже й довго, насеру його матері, — закінчила мати його думку. (Вона мала звичку лаятися. При цьому стверджувала, що цього не помічає. Лайка просто зривалася їй із язика.)

— Це мильна бульбашка, як усі тепер кажуть, — продовжив батько. — Це як у тому фільмі з Джимом Керрі, тільки у масштабі уеликого міста.

— «Шоу Трумена», — охоче уточнила мати. — А бульбашка охоплює навіть не ціле місто, бо вона зроблена з грошей, а гроші розподілені нерівномірно.