Ахмед Рушди - Золотий дім

У цьому вони не погоджувалися з поширеним переконанням, що бульбашка створена з прогресивних поглядів, натомість вважали, як пристало порядним постмарксистам, що лібералізм є економічно обумовленим.

— Може, Бронкс, Квінз не зоусім у цій бульбашці, — припустив батько.

— Стейтен-Айленд абсолютно не в ній.

— Бруклін?

— Бруклін. Так, мабуть, у бульбашці. Частково.

— Бруклін — це сила… — розпочав батько, після чого вони в один голос закінчили свій улюблений і часто повторюваний жарт, — але він лежить у Брукліні.

— Спрауа у тому, що у цій бульбашці нам добре, та й тобі теж, — сказав батько. — Ми не хотіли б жити у якомусь республіканському штаті, а ти просто загнувся би у такому-от Канзасі, де не уїрять у еволюцію.

— Певною мірою Канзас спростовує теорію Дарвіна, — поринула в міркування мати. — Він доводить, що не завжди виживають найздібніші. Іноді замість них виживають найменш здібні.

— Але йдеться не тільки про коубоїв-придуркіу, — мовив батько, і мати перебила:

— Ми не хочемо жити в Каліфорнії.

(У цій точці їхня теорія бульбашки заплуталася, до економічного виміру додався культурний: східне узбережжя проти західного, Біґґі-а-не-Тупак. Їх, схоже, не обходила суперечність їхніх поглядів.)

— Отже, бачиш, хто ти такий, — оголосив мені батько. — Хлопчик у бульбашці. [6] Назва пісні Пола Саймона, приспів до якої цитує нижче мати.

— Ми живемо в часи чудес і див, — процитувала мати. — Й не плач, малий, не плач, курва, не плач.

Я прожив щасливе дитинство з викладачами. У серці бульбашки лежали Сади, і Сади додавали бульбашці сердечності. Я виріс у зачаруванні, надійно захищений від кривди, закутаний у кокон ліберального шовку середмістя, і це додавало мені невинної відваги, хоч я й усвідомлював, що назовні, де не діє чарівне закляття, на дурника-донкіхота чекають темні вітряки цього світу. (І все ж, «єдиним виправданням привілейованості, — повчав мене батько, — є використати її з якоюсь користю».) Школу я відвідував у Літл-Ред, а коледж — на площі Вашингтона. Усе життя містилося в межах десятка кварталів. Батьки мої були більш спраглі пригод. Батько вчився в Оксфорді за програмою Фулбрайта, а після закінчення разом з одним своїм британським товаришем на «міні-тревеллері» проїхав через усю Європу й Азію — Туреччину, Іран, Афганістан, Пакистан, Індію — ще в той згаданий раніше юрський період, коли планетою швендяли динозаври й такі подорожі можна було здійснювати, не ризикуючи втратити голову. Донесхочу наситившись широким світом, він повернувся додому, де став одним із трьох, поруч із Берроузом та Воллесом, великих істориків Нью-Йорка, написавши разом із цими двома добродіями багатотомну класичну працю «Метрополіс» — вичерпну історію міста Супермена, де жили всі ми, де щоранку на східці перед порогом потрапляла свіжа «Дейлі Пленет» і де через багато років після старого Супера у Квінз поселився Спайдермен. Якось, коли ми йшли з ним по Вілидж, він показав місце, де колись стояв будинок Аарона Бьорра, а іншого разу, під мультиплексом на розі Другої авеню та Тридцять другої вулиці він оповів мені історію про битву в Кипс-Бей і про те, як Мері Ліндлі Мюррей врятувала змушених до втечі американських солдатів Ізраеля Патнема, запропонувавши британському генералові Вільяму Гау припинити переслідування й завітати на чай до її розкішного будинку, Інклберґа, на вершині пагорба, пізніше відомого як Мюррей Гілл.

Моя мати також була по-своєму безстрашною. Замолоду вона працювала у службі здоров’я з наркоманами та з дрібними фермерами в Африці. Після мого народження вона звузила свої горизонти й спочатку стала експертом у сфері дошкільної освіти, а згодом професором психології. Наш будинок на Салліван-стріт, у дальшому кінці від резиденції Ґолденів, був переповнений милим непотребом, що вони зібрали за життя: витертими перськими килимами, африканськими дерев’яними статуетками, фотографіями, планами й гравюрами обох ранніх «Нових» міст на острові Мангеттен — Амстердама та Йорка. Був там куточок, присвячений відомим бельгійцям, а в ньому оригінал малюнка з Тентеном, що висів поруч із Ворголовою шовкографією Діани фон Фюрстенберґ і знаменитим голлівудським фотокадром зі «Сніданку в Тіффані» із зображенням прекрасної кінозірки з довгим мундштуком, яку колись знали під ім’ям міс Едда ван Гемстра, а пізніше покохали як Одрі Гепберн; під ними на маленькому столику лежало перше видання «Спогадів Адріана» Марґеріт Юрсенар, поруч із фотографіями мого тезки Маґрітта у своїй студії, велосипедиста Едді Меркса й Черниці-Співачки. (Жан-Клод Ван Дам відбору не пройшов.)