Ахмед Рушди - Золотий дім

Аррібіста, свіжоспечений громадянин, пірнає у велику країну — «його» країну, як йому мріється, — так, як людина, яка дістається до океану обітованого після довгої подорожі через пустелю, навіть якщо ніколи не навчилася плавати. Вона довіряє океану свою вагу, і той її витримує. Людина не тоне — принаймні не одразу.

І ще оце, що треба було розвинути ширше:

Упродовж усього свого життя Аррібіста був квадратним кілочком, що в поті чола намагався упхатися до круглого отвору. Чи він нарешті віднайшов квадратний отвір, до якого нарешті пасуватиме так, що голки не підточиш, а чи сам він заокруглився під час своїх довгих мандрів? (Якщо правильний другий варіант, то вся ця подорож не мала б сенсу, а принаймні під кінець мандрів він пасував би до того отвору, звідки вирушив. Йому більше до вподоби візія квадратного отвору, а прямокутна сітка міських вулиць, схоже, підтверджує такий стан справ.)

Певно, наслідком моїх особистих любовних поразок було те, що Аррібіста, як і добродій з ООН, колись утратив кохану жінку:

Його дружина також є плодом вимислу. Чи, радше, багато років тому перейшла з фактів до уяви, покинувши його задля іншого чоловіка — молодшого, вродливішого, з усякого погляду покращеної версії бідолашного Аррібісти, котрий, як йому самому було досконало відомо, був досить посередньо наділений усіма якостями, що так люблять жінки, — зовнішністю, красномовством, уважністю, теплом, щирістю. L’homme moyen sensible [7] Посередній чоловік ( фр. ). , який для того, щоб описати себе, використовує неточні заяложені звороти, як оцей-от. Чоловік, зодягнений у старі звичні слова, немов у твідовий костюм. Чоловік без властивостей. Ні, це неправда, поправляє себе Аррібіста.

Він нагадує собі, що має властивості. Хоч би таку, що коли поринає в потік свідомості, то починає себе очорняти, і в цьому несправедливий до себе. Насправді ж він є кимось абсолютно незрівнянним, незрівнянним цілком у дусі своєї нової країни, яка прославляє незрівнянність, яка відкидає принцип «все, як у людей». Аррібіста незрівнянний, бо не дав себе зрівняти з землею. Він досягнув свого, ще й як досягнув. Він багатій. Його історія — це історія успіху, історія дуже помітного успіху. Це американська історія.

І так далі. Уявні сицилійські аристократи в будинку прямо через Сади від Ґолденів — попередньо названі Віто і Бланкою Тальябуе, бароном і баронесою Селінунте — залишалися для мене загадкою, але я обожнював їхнє походження. Коли я уявляв, як вони ввечері виходять із дому, вбрані, як завжди, за останнім писком моди, прямуючи на бал у Метрополітен-музеї, або на кінопрем’єру в «Зіґфелді», або оглянути свіжу експозицію нового молодого художника в найновішій вестсайдській галереї, то думав про Вітового батька Б’яджо, котрий

одного спекотного дня біля південного узбережжя Сицилії, злегка засмаглий і в розквіті сил, широким кроком перетинає широку територію фамільної резиденції, званої Кастельб’яджо, тримаючи рукою свою найкращу рушницю, обіперту об праве плече. На ньому літній капелюх із широкими крисами, стара сорочка кольору бургунді, поношені бриджі кольору хакі й туристичні черевики, начищені до блиску полуденного сонця. Він має прекрасний привід тішитися життям. Війна у Європі скінчилася, Муссоліні теліпається на гаку разом зі своєю коханкою Кларою Петаччі, і життя повертається до звичного порядку. Барон оглядає рівні ряди кущів винограду з налитими гронами, немов командир, що приймає парад свого війська, а тоді швидко йде лісом, переходить струмок, угору і в долину, а тоді знову вгору, прямуючи до свого улюбленого місця, невеликого пагорба над його володіннями, де може сісти, схрестивши ноги, немов тибетський лама, й зануритися в медитацію про благодать життя, споглядаючи водночас далекий небокрай за іскристим морем. Це останній день його вільного життя, оскільки наступної миті він помічає, що його володіння перетинає браконьєр із повним мішком на спині і, не вагаючись, зводить рушницю й убиває чолов’ягу.

А після цього виявиться, що вбитий молодик є родичем дона місцевої мафії, і той мафіозо заявить, що Б’яджо також мусить померти, аби заплатити за свій злочин, після чого почнуться заворушення, протести й висилання делегацій від місцевої влади та від Церкви, які переконуватимуть, що коли мафіозо уб’є місцевого аристократа, це буде занадто помітно, занадто складно приховати, цим мафіозо тільки стягнув би на себе зайві клопоти, тож для власного блага краще йому було б утриматись від убивства. І нарешті мафіозо зжалюється: