Ахмед Рушди - Золотий дім

У фільмі я перебив би її непорушність сценою стрімкого руху: Рія повертається додому, бачить, що її шафа для одягу відкрита, всередині рейвах, сумочки з револьвером немає, а на туалетному столику записка — складений удвоє аркуш паперу; тоді Рія вилітає на вулицю, намагається спіймати таксівку, жодної немає, потім з’являється якась одна, що не спиняється, й нарешті вона спиняє авто.

Коли діти розійшлися по домах поїсти, відпочити, чи що там діти робили в той час перед усілякими екранами, Д Ґолден у Садах відкрила очі, звелася на ноги й пішла.

А в цей час Рія в таксівці підганяє водія, а він огризається: пані, заспокойтеся, я тут водій, а ви пасажирка, не заважайте мені керувати. Вона важко осідає на сидіння й заплющує очі (перебивка: повторення кадру, в якому Д в Садах розплющує очі), а на звуковій доріжці лунає голос Д, що читає передсмертну записку.

Д ҐОЛДЕН (голос за кадром)

Я роблю це не через складнощі свого життя. Це все через те, що зі світом щось не так, і я цього не можу витримати. Я не можу зрозуміти, в чому справа, але світ людських істот не функціонує, як належить. Людська байдужість одне до одного. Людська черствість. Це розчаровує. Я людина, повна пристрастей, але не знаю вже, як до кого-небудь звернутися. Я не знаю, як мені достукатись до тебе, Ріє, хоч ти найдобріша з усіх, кого я знаю. У Старому Заповіті Бог зруйнував місто Содом, але я не Бог і не можу зруйнувати Содому. Я можу лише забратися з його околиць. Якщо Адам і Єва прийшли на світ в Едемському саду, тоді доречно буде, якщо я, водночас Адам і Єва, піду з цього світу також у Саду.

Я думаю про Моріса Роне у «Блукаючому вогнику» Луї Маля (1963), що так само, розчарований людством, блукав із пістолетом своїм містом, Парижем, наближаючись до самогубства.

Вона пройшла Сади по всій довжині — повільно, урочисто, з одного кінця в інший, а потім, у протилежному кінці від Неронового будинку, біля мого колишнього родинного дому, розвернулася з величчю королеви. Тоді пішла в протилежний бік, подолала пів шляху, спинилася й відкрила сумочку.

А оскільки це фільм, необхідно, щоб у цю мить Рія вискочила з криком через двері тераси дому Ґолденів.

РІЯ

Ні!

Тепер у кожному вікні вигулькнули обличчя. Мешканці Садів, забувши про обережність, стояли за шибами, паралізовані наближенням трагедії. Після крику Рії З ніхто не промовив жодного слова, а в Рії теж забракло слів. Д Ґолден у ту мить мала в собі щось від гладіатора, вона виглядала, немов воїн, що чекає на вердикт імператорського великого пальця. Але вона тепер сама була своїм імператором і вже винесла собі вердикт. Неспішно, демонстративно повільно, оповита в самотність свого рішення, у спокої своєї остаточної ясності вона вийняла з інкрустованої коштовним камінням сумочки кольт із перламутровим руків’ям, приклала кінець дула до правої скроні й вистрелила.

Грецький флот мусив вирушити до Трої, щоб відбити невірну Єлену, а для цього потрібно було умиротворити гнівну богиню Афродиту, щоб вона дозволила дути попутному вітру, тож у жертву їй мала бути принесена Іфігенія, донька Агамемнона, і тому її згорьована мати Клітемнестра, сестра Єлени, чекатиме повернення чоловіка з війни, щоб його вбити, і тому їхній син Орест відомстить за батькову смерть, убивши матір, і тому його кинуться переслідувати фурії й так далі. Трагедія була появою в людському житті неуникності, що могла мати зовнішні (родинне прокляття) або внутрішні (вада характеру) причини, але в будь-якому разі події брали невідворотний курс. Але принаймні почасти людській природі властивий спротив ідеї невідворотності, хоч інші слова на позначення надсили трагедії: доля, кісмет, карма, фатум — такі потужні у всіх мовах. Принаймні почасти людській природі властиве утвердження дії та волі людини й віра в те, що вторгнення в людські справи випадку краще пояснює невдачі цієї дії й волі, ніж заздалегідь визначений і непереборний шаблон, присутній в оповіді. Античні шати абсурду, ідея безсенсовності життя є для багатьох із нас більш привабливим філософським убранням, ніж похмуре облачення трагіка, яке, коли його одягнути, стає водночас свідченням і рушієм фатуму. Та ще одним чинником природи людини — властивістю суперечливої людської тварини, що за силою не поступається своїй протилежності, — є фаталістичне визнання того, що існує якийсь природний порядок речей, і прийняття без нарікання розданих карт.

Дві урни з людським прахом на робочому столі Нерона Ґолдена: це був наслідок трагічної невмолимості чи жахливого, подвійно випадкового нещастя? А шизанутий Джокер, що гойдався недалеко на Емпайр-Стейт-Білдинґу, націлившись неситим оком на Білий дім: був він наслідком виняткового збігу непередбачуваних невдач чи продуктом восьми, а то й більше років публічної безсоромності, її уособленням і апогеєм? Трагедією чи шансом? Чи існували якісь шляхи відступу для сім’ї й для країни, а чи мудріше було сидіти на місці й прийняти свою долю? Щодня Нерон Ґолден цілими годинами сидів за столом, втупившись очима в прах своїх синів і допитуючись у них відповідей на ці запитання. Василіса, прагнучи злагодити його печаль, повідомляла йому новини про розвиток малого Веспасіана — його перші слова, його перші кроки, — але старий залишався безутішним.