Ахмед Рушди - Золотий дім

— Я дивлюся на нього, дивлюся на Петю й задумуюся, хто з них буде наступним, — промовив він.

Василіса відреагувала категорично:

— Якщо йдеться про мого сина, він у безпеці, — заявила вона. — Я захищатиму його своїм життям, і він виросте сильним досконалим чоловіком.

Старий подивився на неї зі стільця з якимось мутним осудом, але в його погляді була водночас вразливість, а навіть слабкість.

— А мій Петя, — запитав він. — Його ти не будеш захищати?

Вона підійшла й поклала руку чоловікові на плече.

— Думаю, що Петина криза вже минула, — мовила. — Найгірше вже сталося, а він весь час із нами, і йому буде краще, як і раніше.

— Коли сини помирають раніше від батька, — сказав Нерон, — це все одно, що настає ніч, коли сонце ще в небі.

— Твій дім тепер осяває нове сонце — прекрасний юний принц, — відповіла Василіса, — тож попереду ясний день.

Літо добігло кінця.

Тижні несамовитої спеки змінила похмура вологість. Місто вирувало своєю звичною вересневою магією, своєю щорічною осінньою реінкарнацією, але ми з Сучітрою сиділи в Теллурайді на кінофестивалі; наш цикл інтерв’ю про класичні кіномоменти склався в незлецький документальний фільм «Найласіші шматки», в якому деякі впливові коментатори обговорювали свої улюблені сцени з фільмів — крім Вернера Герцоґа, були тут Емір Кустуріца, Міхаель Ганеке, Джейн Кемпіон, Кетрін Біґелоу, Доріс Дьоррі, Девід Кроненберґ, а також, у своєму останньому інтерв’ю, незабутній Аббас Кіаростамі — і ми, пройшовши відбір, мали представити своє дітище на престижному кінофестивалі, що проводився у вікенд Дня праці в горах Колорадо, у містечку, де Буч Кессіді з Санденсом Кідом захопили свій перший банк, і згори на нас усіх споглядали доброзичливі (а також не дуже) духи Чака Джонса, його тгиклятого кголика й навіженої качки. Навіть там, у тому раю кінематографістів, розмови час від часу сходили на мертвих, у рік, коли відійшли Стармен, Пурпуровий, Мисливець на оленів, Молодий Франкенштайн («це Франкенсті-і-ін!»), R2—D2, Птах на дроті та Найвеличніший [37] Девід Бові, Прінс, Майкл Чіміно, Джин Вайлдер, Кенні Бейкер, Леонард Коен, Мухаммед Алі. . Але наші очі й думки зайняли фільми — «Ла-Ла Ленд», «Прибуття», «Манчестер біля моря» — тож смерть відійшла на задній план, принаймні доки тривав фестиваль, адже справжнє життя, як усі ми добре усвідомлювали, було безсмертним, справжнє життя було тим, що світилося в темряві на кіноекрані.

Повернувшись до Нью-Йорка, у стані помітного піднесення з приводу схвального прийняття нашого фільму в Теллурайді, я подався висловити пошану Неронові, наміряючись також запросити його до «Російської чаювальні» на горілку з млинцями, аби віддячити за пияцьку турботу, якою він мене оточив після мого осиротіння. Зізнаюся, що загалом я був дещо занадто радісно збуджений з приводу нашого тріумфу в Скелястих горах і, певно, не досить старанно намагався прибрати скорботного вигляду, відповідного для цього дому численних нещасть, та коли увійшов до резиденції Ґолденів і побачив, що величний Нерон п’є у вітальні чай із найкращої своєї порцеляни в товаристві того базікуватого безхатченка з апокаліптичними візіями, який здався мені схожим на Клауса Кінскі, а до того ще явно приймає його белькотіння за чисту монету — я не зумів, визнаю, стримати сміх, бо цей уцінений Фіцкарральдо, що з такої нагоди нап’ялив на себе пом’ятий циліндр і гучно сьорбав чай із рідкісної майсенської порцеляни, виглядав тепер як викапаний Божевільний Капелюшник, а Нерон, зосереджено нахилений у його бік, міг цілком зійти за Березневого Зайця.

Мій сміх змусив Кінскі витягнутися в позу, яку я, завдяки тривалому знайомству з творами П. Ґ. Вудгауза, відчитав як глибоке обурення.

— Я вас смішу? — запитав він із суворістю однієї зі страхітливих тіток Берті Вустера.

Я замахав руками: ні, ні, зовсім ні, і взяв себе в руки.

— Нема нічого смішного в тому, що я тут маю сказати, — гримів Кінскі, переносячи свою увагу на господаря. — Прийшов я сісти на землі й оповісти сумні історії про гибель королів.

Слова Шекспірового Річарда ІІ звучали чудернацько в устах американського бомжа, що розсівся в стільці епохи Людовіка XV й попивав Лапсан із майсенської чашки, але менше з тим.

— Сідай, Рене, — запросив Нерон, жестом запросивши мене жестом і поплескавши по канапі. — Випий чаю й послухай цього хлопця. Він до біса добрячий.

У поведінці Нерона з’явилася якась нова солодкуватість, що занепокоїла мене. Він посміхався, але ця посмішка нагадувала радше оскал, ніж знак задоволення. Голос його був м’яким, але це була шовкова рукавичка, що ховала болючу гіркоту його думок.