Ахмед Рушди - Золотий дім

— Поглянь на мене, — хлипа[в] [він]. — Я сама жалюгідність у цьому чоловічому вбранні, занадто боюся вийти на люди в сукні, а ці нафарбовані губи й рожева кепка — який убогий жест!

Я повторив усе те, що говорили [йому] всі навколо: крок за кроком, перехід — це чарівна подорож із тисячу й однієї ночі, а [він] лише похита[в] головою.

— Ця мить, коли відкривається сезам, — не для мене. Жоден безсмертний оповідач не розкаже моєї нікчемної історії.

Я зрозумів, що буде продовження, і чекав.

— Тепер мені щоночі сняться сни, в яких я бачу гіджру з дитинства в одязі Майкла Джексона, що крутить піруети на вулиці, стукає до мене в шибу машини й верещить потанцюй зі мною . Я прокидаюся в холодному поту. Правду кажучи, я знаю, що каже гіджра, він вона наполягає, що це має бути все або нічого. Якщо зібрався це зробити, маєш пройти повний шлях. Операцію, геть усе, як по-справжньому в гіджри. Щось менше — це нечесно, це все одно, що перевдягнутися за Майкла Джексона, коли ти насправді лише секс-працівник із пляжу Човпатті. Але, Боже ж ти мій. У мене замало сили, замало відваги, я нев’їбенно боюся, — поскаржи[вся] [він]. — Мабуть, Апу єдиний, кому пощастило.

[Він] роззирнувся.

— Де ми? — запита[в]. — Не доберу, куди йти.

Я відвів [його] по помешкання. Отак[им] я [його] тепер згадую: відрізан[им] від світу на лавці серед восьми рухливих вулиць, свідом[им], що [він] не спроможеться на геройство у своїй приватній війні, і поки в [його] бік і від [нього] сунули автомобілі, [він] нездатен бу[в] обрати напрям, не знав, із якого боку [його] дім.

Захаріассена вбили, про це повідомили у вечірніх новинах, і Рію відпустило, моментально, немовби вимикач перемкнули; вона лише глибоко зітхнула, видихнула все своє божевілля — і ось вона стала колишньою собою, «справжньою» Рією, що врятувалася від нав’язаної страхом фальшивки й перепрошувала всіх за свій тимчасовий безум, нормальне функціонування відновилося, переконувала вона всіх і кожного, не переймайтеся мною. І досить швидко, звісно, ми так і зробили. І так само всі ми — тільки не Д Ґолден — забули про револьвер.

[Він] прибув до дому Ґолденів із шиком, висівши із заднього сидіння лімузина «Даймлер», свідомо обраного для того, щоб повторити автомобіль, яким сімейство Ґолденів прибуло на Макдуґал-стріт, щоб поселитися в новому домі. Водій у лівреї відчинив двері й опустив невеличкі східці, щоб ступні Д в черевичках із вигнутими каблуками від Вальтера Штайґера, не спіткнувшись, зійшли на тротуар. [Він] — ні! — Тепер уже прийшла пора змінити її займенник і говорити просто: вона, їй, її! — так отож, вона мала на собі довгу яскраво-червону вечірню сукню від Алаї, поверх якої каскад її волосся звабливо сяяв на сонці, і тримала в руці невеличку сумочку «Мовад», інкрустовану коштовним камінням. Отак розчепурена, протягнувши свого ключа водієві, щоб той відчинив для неї передні двері, Д Ґолден востаннє ввійшла в дім свого батька — але, мабуть, уперше в нього увійшла у своїй справжній іпостасі, будучи собою, тією собою, якою вона завжди боялася стати і яку їй так тяжко було вивільнити.

Нерон стояв на горішньому сходовому майданчику з пані Патяк і пані Метуші обабіч нього, і його погляд палав вогнем.

— Діти королів народжуються, щоб убивати своїх батьків, — виголосив він. — Поза тим, цей одяг належить моїй дружині.

Поруч із Нероном виринула Василіса.

— Так ось хто цей злодій, якого я шукала, — мовила вона.

Д не піднесла погляду й нічого не відповіла. Вона граційно пройшла до дверей тераси й вийшла в Сади. Але ж і затріпотіли після цього фіранки на вікнах! Здавалося, кожна жива душа, що жила в Садах, хотіла на це подивитися. Д зовсім не звертала на це уваги — вона підійшла до лавки, де колись, кілька років тому, сидів її брат Петя й смішив дітей своїми оповідками. Там вона сіла з украденою сумочкою на колінах, — Ріїною сумочкою! — склала на ній руки й заплющила очі. Де-не-де в Садах гралися діти, і їхні смішки та верески були звуковим супроводом її мовчання. Вона нікуди не поспішала. Вона чекала.

Віто Тальябуе, рогатий і покинутий чоловік, вийшов, щоб висловити їй свою солідарність, виразити захоплення її відвагою й похвалити її почуття смаку, а потім уже не знав, що ще сказати. Вона граційно схилила голову, приймаючи вислови захоплення й похвалу і даючи зрозуміти, що вона його не затримує. Барон Селінунте позадкував, ніби в присутності коронованої особи, немовби повернутися до неї спиною було б порушенням протоколу, і коли впав, перечепившись об залишений якимось малюком різнокольоровий пластиковий триколісний велосипед, це додало стриманій сцені акценту веселої буфонади. Губи Д сіпнулися в слабкій, але виразній посмішці, після чого, спокійна й розмірена, вона повернулася до своєї медитації.