Ахмед Рушди - Золотий дім

— Ну ми й парочка, — мовила вона. — Обоє повні комплексів, і жодне зовсім не помічає закомплексованості іншого.

Невже я не помітив? Із нас двох це я був тим, хто здобув освіту, хто був інтелектуалом, хто помічав зв’язки, відсилання, відлуння, аргументи й форми, а вона лише вміла наводити камеру й виконувати купу іншої технічної роботи. Це була абсурдна самонедооцінка, але це промовляла її закомплексованість. Я нагадав їй лише про одну з чудових речей, яких вона мене навчила. Зображення має якусь форму, так само її мають звук, монтаж, драматургія. Відчуття фільму — це мистецтво зробити так, щоб ці чотири форми стали однією. Це була її адаптація теорій Сергія Ейзенштейна, режисера «Олександра Невського» й «Броненосця «Потьомкіна»».

— Ну, ладно, — визнала вона, всміхнувшись, коли я нагадав про це. — Еге ж, це було дуже навіть непогано.

Ці визнання — мій комплекс творчої неповноцінності, її відчуття інтелектуальної меншовартості — ще більше нас зблизили. Ось як воно з нами є: ми закохуємося в сильні якості одне одного, але кохання зміцнюється й стає більш тривким, коли ми закохуємося в слабкості одне одного. Ми занурилися в те кохання, що крилося під нашим коханням, як вода під льодом, і зрозуміли, що наші спільні розваги перед тим були лише ковзанням на поверхні, тепер же ми опустилися настільки глибоко, наскільки взагалі могли. Мені ще незнайоме було таке почуття, так само, зізналась вона, і їй, і ми не зводили одне з одного очей, не вірячи своєму щастю. Отож ось де зосередилася вся моя увага. Поки сім’я Ґолденів скочувалася в прірву, я здіймався увись. Ми здіймалися увись, я з моєю солодкою душкою, і ми, наче яструб в «Оклахомі!», ліниво кружляли у небі.

— А, до речі, — промовила вона посередині нашого блаженства, — пам’ятаєш ті три правила, які я, певно, згадувала?

— «Заробляй свої гроші, май своє житло й не проси моєї руки». Так?

— Думаю, що їх можна переглянути.

— О.

— «О»? Справді? І це вся твоя реакція?

— Я просто задумався, — відповів я, — як повідомити цю новину моєму наймачеві, У Лну Фну.

— По сома, — сказав У Лну Фну, — я часом ходжу до «Гол Фудз» на Юніон-сквер, але там вони не завжди є. В інших випадках до Чайна-таун. Що ще потрібно: вермішель, рибний соус, рибна паста, імбир, кетяг бананів, лимонне сорго, цибуля, часник і нутове борошно. Сідай й наберися терпіння. Це традиційний сніданок у моїй країні: мохінґа. Сідай, будь ласка.

— Пане У, — почав я.

Він перебив мене, лагідно піднісши руку.

— Тепер я врешті маю тебе виправити, — пояснив він. — Знаєш, оце «У» — це не ім’я, а шанобливий титул, яким наділяють старших чоловіків, що займають високі посади. А ще ченців. Тому «Пане У» — це так само, якби сказати «Пане сер». Лну — це ім’я мого батька, яке перейшло також до мене. Ти маєш звертатися до мене Фну. Так найкраще.

— Пане Фну.

— Фну. Ми тепер друзі. Частуйся мохінґою.

— Фну.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш переїхати жити до своєї дівчини, тож ставиш мене до відома, але через те, що ти любиш Сади, хочеш запитати, чи можна було б залишити вхідний ключ. А що ти ввічливий і знаєш, що я живу на самоті, то скажеш, що дуже до мене прив’язався, хочеш часто мене навідувати й так далі пішло-поїхало.

— Ти дивився «Сайнфелда»?

— Кожну серію, а тепер ще й повтори.

— Як ти дізнався?

— Твоя дівчина — вона подзвонила мені, бо знає, що тобі мову віднімає, коли маєш про щось попросити. А я погоджуся з приємністю. Залиши собі ключ. У кімнату твою я, звичайно, когось поселю, але ти завжди зможеш тут пройти.

— Сади просто прекрасні в цю пору року.

— Я ніколи не повернуся додому, — мовив старий дипломат. — Навіть до трансформованої М’янми пані Аун Сан Су Чжі. У подорожі настає такий момент, коли мандрівник сідає на березі річки й знає, що це вже кінець шляху. Настає такий день, коли він визнає, що думка про повернення — лише ілюзія.

— Мені так жаль, — сказав я, не знаходячи вдаліших слів.

— Ну, а Ґолдени теж цікаві, правда? — запитав повеселілий У Лну Фну й аж сплеснув у долоні, виявивши єхидну сторону свого характеру, про яку я досі не підозрював. — Вони розпадаються прямо на очах, а я тепер маю ой скільки часу на те, щоб дивитися.

Що ж то я був за чоловік, коли снідав рибою з вермішеллю разом зі старим самотнім бірманським (м’янмарським) добродієм, вдаючи, ніби моя любов до Садів мала суто флористичний і ностальгійний характер. Який це чоловік, що намірився жити з закоханою в нього жінкою, зберігає можливість доступу до таємного простору, де щодня може бачити своє таємне дитя у візочку під охороною лютої російської матріархині, а при цьому оберігає свою таємницю навіть від своєї коханої. Який це чоловік, що його виховували в цьому ж місці люди принципу, виховували з нього людину шляхетну й правдомовну, так легко піддасться співу сирен. Певно, усі чоловіки — зрадливі. Можливо, добрі чоловіки — це зрадливці, які ще не опинилися на розвилці свого шляху. Або, можливо, моє бажання узагальнювати на основі власної поведінки було лише способом самовиправдання за те, що я так легко вчинив.