Ахмед Рушди - Золотий дім

Ми випустили [його] з очей. Без жодного сумніву. Нам треба було помітити, що [він] стає дедалі вразливіш[им], і ми, певно, це й помітили, тільки всі вирішили відвести погляди деінде. Після вбивства Апу Нерон Ґолден сховався від світського життя в темряву, причина якої була очевидною, але її потаємний сенс відкриється лише згодом. Урну з прахом сина він тримав на столі і, як кажуть, щодня постійно з ним говорив. Вхожими до нього були обидві дракониці, також він викроював час для Петі, він завжди викроював час для того зі своїх синів, чиї клопоти були найбільш очевидними, завжди прощав і підтримував Петю, поки той після підпалу помалу повертався до свого кращого Я; зате для свого вже-не-найменшого сина, що втратив керування й переживав катастрофу, він цього часу майже не мав. Зате були в нього малий Веспасіан і дружина, яка знайшла не один спосіб наполягти на особливих правах маляти на батьківську любов. Хлопця називали малим Веспою — немовби він був скутером, на якому вони мали повернутися до щастя. У товаристві малого Веспи Неронове лице іноді злагоджувала усмішка. Василіса оточила чоловіка тією самою материнською любов’ю, якою обдарувала свою дитину, свою гордість і відраду — частково, як я певен, через те, що бачила горе старого й намагалася його приглушити, але також, не маю сумніву, з егоїстичних міркувань. З усіх нас вона найвиразніше помічала, як згасав цей самовпевнений і грізний чоловік. Вона помітила, як прогресує його забудькуватість, як послаблюється його хватка на повіддях екіпажу, і зрозуміла, що за якийсь час він також стане її дитиною, і була готова з усім цим змиритися, адже нагорода, яку вона отримає наприкінці свого задуму, буде дійсно великою. (Відколи народився син і Василіса звела між хлопчиком і мною стіну, моє ставлення до неї порядно погіршилося.) Василісина мати також жила в домі, але Нерон її незлюбив, і Василіса тримала бабцю в хустці осторонь, використовуючи її головним чином як няньку малого Веспи. Було очевидним, що в їхніх взаєминах мати не має жодної влади. Вона чинила те, що їй веліли. Вона також вичікувала свого часу. Вона також знала, яка тут розігрується гра. Вона залишалася в тіні й співала хлопчикові російські пісні та розповідала російські казки, у тому числі, мабуть, і про Бабу Ягу, щоб він виростав, знаючи, що до чого. Якби вона була здатна читати дитячі книжки англійською, то могла б ствердити, що Веспасіан був золотим сничем.

Я також відірвав погляд від Д Ґолдена. Ціле те літо й наступну осінь ми з Сучітрою були поглинуті справою Бетвумен. Того сюрреалістично виборчого року наше несподіване піднесення до статусу зірок політичної реклами системою нагород у сфері відео привернуло до нас увагу прогресивних груп підтримки й грошовитих суперштабів потужної, надзвичайно компетентної, але непопулярної суперниці Джокера. Мультфільм, який ми створили на замовлення однієї з таких груп підтримки з допомогою кількох найкращих художників, які будь-коли малювали Джокера, став вірусним відео: ошкірений лиходій верещав на Мангеттені слова, які його політичне втілення використало насправді, глузуючи зі своїх однопартійців: Телепні! Та якби я застрелив когось на Таймз-сквер, то не втратив би жодного голосу підтримки! — та ось на нього налетіла супергероїня в спорядженні кажана і, накинувши на нього гамівну сорочку, передала працівникам божевільні в білих халатах. Так народилася політична Бетвумен, і кандидатка, чи її команда, перепостила наше відео на офіційних сторінках кампанії в соцмережах, після чого за перші двадцять чотири години мультик зібрав три мільйони переглядів, а ми згодом зробили три наступні серії, що виявилися не менш успішними. Вибори стали змаганням між Джокером і Бетвумен, яка мала свою темну сторону, але використовувала її в боротьбі за добро, справедливість і американський стиль життя — лідеркою, що могла запобігти перетворенню країни на згубний жарт. Ми задали тон боротьбі; вона стала тим, чим ми її назвали.

Ідея з Бетвумен належала Сучітрі, хоч розробка сценарію великою мірою була моєю або нашою спільною роботою. Ми були непоганою командою, але я не переставав дивуватися, що ж вона в мені знайшла; ми були настільки не рівня одне одному, її неустанний творчий блиск був настільки яскравішим від мого тьмяного світла, що іноді я почувався, наче її улюблена тваринка. Одного пізнього вечора, коли ми скінчили роботу, я випив стільки, що запитав її про це, і вона розсміялася.