Оксана Лущевская - Задзеркалля

У небі пролетів гелікоптер.

— От би нам кудись утекти з тобою, — тихо сказав мені на вухо Ростя. Я відчула, як його губи торкнулися мого волосся.

— Кудись… Але втекти — це серйозно. Нас можуть шукати. І навіть заявити в міліцію, — пожартувала я. — Доведеться комусь створювати наші фотороботи й розвішувати на всіх стовпах у всіх містах України.

У небі знову повільно пролетів гелікоптер.

— За ним, — Ростя помалу тягнув мене за руку так, наче ми рухалися вбік, за гелікоптером. — На далекі острови. Де сонце, море… Де не їздять авта, поїзди… Ти зі мною, Са?

Ростя може бути таким різним: то він зібраний і серйозний, то — наче дворовий хлопчисько. І цей другий Ростя має зовсім інший погляд. Він примружується, і його очі стають схожими на невеличкі стручечки ванілі — тонкі мальовані риски. Він радіє, махає руками, поводить себе так, наче ми якісь діти, які щойно побачили щось цікаве.

— Ти зі мною, Са?

— Так, — мені трохи смішно підігрувати Рості. — А куди?

— На Кіклади!

— Що?

— Це архіпелаг в Егейському морі. А що, ти не хочеш? — він пригорнув мене.

— Я просто не знала, — мені хотілося знайти правильні слова. — Не знала про Кік…

— Де немає нічого, нікого, — вів Ростя, — лише ти і я…

З вікна, біля якого ми стояли, було видно засніжений лікарняний двір і алею, що вела до лікарняної кухні. Зненацька з двору почувся скрик. Ростя якось миттю змінився на обличчі, випустив мої руки, відчинив кватирку й вистромив голову.

— Що ви робите? — гукнув він.

Я побачила, як двоє пацанів сховалися за зупинку.

Посеред двору стояла дівчинка. Вона обтирала обличчя від снігу. Мала була якось там енною донькою Томки. У нашому місті з неї насміхалися, називаючи «зозулею». Бо як зозуля, яка підкидає свої яйця в гнізда іншим птахам, вона залишала своїх дітей на догляд іншим. Вони жили в напівпорожній квартирі. Деякі — в інтернаті. Деякі — в притулках у сусідніх містах. Адже Томки здебільшого не було вдома. Казали, що вона часто їздила підробляти на будівництві десь у Києві, тому лишала дітей самих. Малі сновигали по місту. Я навіть чула, як хтось казав, що якщо вона й надалі буде лишати дітей, то її позбавлять батьківських прав.

— От виродки! — крикнув Ростя.

Я розгубилася.

— Ходімо, — він знову схопив мене за руку, але тепер міцно, і кинувся до сходів. — Ні, стій, — зупинився Ростя, — треба щось накинути.

Він метнувся до дверей і за хвилину повернувся з курткою в руках.

— Ростю, куди ми?

— До малої.

Коли ми вийшли, дівчинка сиділа на припорошеному снігом бордюрі, що біля центрального входу в наше відділення. Вона малювала пальцем по снігу. Її обличчя пашіло. З-під шапки стирчало темне коротке волосся. Час від часу вона терла кулачками очі. За коміром її подертої куртки було повно снігу. Намагаючись його витрусити, мала поскімлювала.

Побачивши нас, вона захлипала ще голосніше.

— Не плач… — озвалася я, вдихаючи свіже морозне повітря. — Зараз ми… Йди сюди, — мені хотілося пожаліти малу, але водночас було бридко її торкатися.

Її курточка мала такий вигляд, наче її підібрали зі смітника. У дівчинки текло з носа, вона втиралася рукавом.

— Ти що, нюня? — сказав Ростя й здивував мене цим, бо його голос укотре сьогодні прозвучав дуже твердо й незвично для мене. Він підійшов до малої. — Не могла їм дати здачі? Вставай…

Дівчинка простягнула почервонілу від холоду руку.

— Треба було дати їм! Не стояти!

Мала схлипнула, і мені вперше стало щиро її шкода. Зазвичай я трималася від дітей «багатодітної» подалі. Вони клянчили на вулиці гроші. Були неохайні, брудні.

— Мене звати Саша, а тебе як?

Мала усміхнулася, але промовчала.

— Ти лежиш у лікарні? Чи так просто тут?

— Лежу, — видихнула вона.

— Ростю! — я глянула на дівчинку, яка щойно дістала ще жменьку талого снігу з-за коміра й мовчки подивилася на мене. — Але ж у неї є мама! — викрикнула я. — Давай якось їй повідомимо.

При слові «мама», дитина схлипнула.

— Ма-ми не-має, — повторила вона за мною. — Нема, — вона махнула руками, ніби показуючи нам напрямок до її скособоченого холодного будинку десь на околицях міста.

— Са, люба… — звернувся Ростя тихіше, начебто мала не чула нас, — ми мусимо сказати комусь із медперсоналу, маємо перевірити, чи вона тут просто гуляла, чи є якась інша причина, чому вона біля лікарні.

— Правильно.

З-за рогу вулиці вийшов чоловік. То був лікар, що інколи заходив і в нашу палату. Він йшов на вечірню зміну.