Оксана Лущевская: Задзеркалля

Діна лежала на підлозі. Діна зменшувалася. Дивилася на руки — до побачення, руки. Дивилася на ноги — до побачення, ноги.

У які двері постукають руки? Куди поведуть ноги? Діна зменшувалася. Ось-ось вона, як Аліса в Дивокраї, вийде в прегарний сад. Щоправда, засніжений. Бо нині початок зими, і за вікном падає перший сніг. А із саду до Задзеркалля недалеко. Головне — дійти до Дивокраю, а звідти вже близько. Треба тільки уявити. Діна меншала, меншала…

Діна поволі вибиралася з її вузької темної кімнати.

То була найдовша ніч у моєму житті. Як і весь наступний тиждень. Я прокинулася від гуркоту в коридорі. Від рипіння коліщат. Від поквапно відчинених кимось із медперсоналу настіж дверей. Від світла, що різко зблиснуло в нашій палаті.

Щоправда, мене такі нічні прокидання особливо не дивували, бо я вже другий тиждень лежала в лікарні із запаленням легень. А в лікарні така суєта завжди. Щодень. Щоніч. Так мені бачилося. У палатах хворі — як жучки в коробочці від сірників. Когось випустили, когось упіймали, хтось вислизнув сам. Коробочка на чотири ліжка, кілька стільців і два вузьких вікна. Зате краєвид — на засніжений двір, на ялини.

Дивно, але в цій нашій тісній коробочці я почувалася навіть дуже незле. Щоправда, досі кашляла. І ще інколи ввечері підіймалася невисока температура. А з нею, сказав лікар, виписати мене не могли. Навіть якщо одужувала я просто на очах. Та я, якщо чесно, і не хотіла, щоб мене виписували. Бо щойно я потрапила в лікарню, як закохалася в хлопця з палати в кінці коридору.

Його звати Ростя. І я вже не розуміла світу поза лікарнею — світу без Рості. Тому цей лікарняний простір мене влаштовував. Я навіть ладна була брехати, що почуваюся зле, аби мене довше потримали, аби моя коробочка раптом не відчинилася завчасно, аби ми з Ростею не розлучалися.

— Сюди, — крикнула медсестра. — Сюди кладіть!

«Що там знову?» — я сховалася з головою під ковдру.

— Дайте поспати… — пробурмотіла котрась із жінок нашої палати.

У лікарні свій світ.

Спочатку в палаті всі чужі. Ненависні. Бридкі. Кожен має свій запах. Від тіла. Волосся. Одягу. Навіть найдорожчі парфуми не перебивають того запаху. Та згодом звикаєш.

У лікарні кожен хоче знати, чого ти там. Що болить. В якому боці. Як довго. Чи є температура. Що показали аналізи. Який тиск. Що кажуть лікарі.

Далі кожен забуває, про що йшлося, і скаржиться на свої хвороби — аналізи, тиск, температуру… До цього, як і до запаху, звикаєш теж.

Нині я знаю ледь не все про сусідок по палаті. І сусідів з інших палат, що поздовж коридору. Знаю навіть подробиці з їхнього особистого життя. Наприклад, у Міли чудовий чоловік. Наче б мене те мало хвилювати. Він подає їй чай чи каву просто в ліжко. Те, що не робить мій тато для моєї мами. Однак моя мама вважає, що пити чай чи каву в ліжку абсолютно незручно. Можна розлити, потому ніколи не відіпрати темні плями з білизни. Та й загалом, судячи з того, як неприємно лежачи в ліжку приймати ліки, чай чи кава теж мені б не пішли.

У Назара, того, що працює таксистом, жінка поїхала на заробітки. Він каже, що тішиться своїй свободі, якби не син, що повсякчас вимагає уваги. У двадцятидев’ятирічної Гольки — особиста проблема, так вона всім бідкається. Голька не вживається з чоловіками. Їй здебільшого щастить, як вона стверджує з іронією, а може, сарказмом, на вільних художників. У літньої пані Інги — діти-егоїсти (це слівце теж підкинула Голя, хоча мої батьки, коли сердяться на мене, теж інколи кажуть, що я велика егоїстка, дбаю лише про свої інтереси). Не малі діти — дорослі. Вони до неї не хочуть ходити. Не провідують її майже ніколи. А як приходять — то сварять. За що — незрозуміло. Вона повсякчас про це говорить. Каже, що коли піде зі світу, усім стане легше. Мені її шкода. Уявляю, якби до мене не приходили батьки і сестра. Або приходили й постійно нарікали… Це було б направду нелегко. От я думаю про знайомих по лікарні, думаю і розумію: зараз мене мало хвилюють нещастя інших людей. Чому?

Бо я щаслива.