Оксана Лущевская - Задзеркалля

— Ні! Де там! Сірий, фу, він збрехав, щоб затягнути мене в кіно, Сашко! Стовідсотково збрехав!

— Ага, я так і знала, Аню. Заспокойся, Аню.

— Збрехав, так? Ти так само думала? — Анька трохи притихла.

— А як же інакше? Він давно до тебе клеїться.

— То в Тортика немає іншої? А чому ж він не прийшов?

— Не знаю, певно, була причина, — сказала я і вкотре перед моїми очима стали чорні Тортикові очі.

— Дивно, але цьому має бути пояснення, — Аня видихнула. — Саш, добраніч.

Та наступного ранку, щойно увійшовши до школи, я натрапила просто на Тортика.

Він стояв біля дверей і розмовляв із невисокою дівчиною в коричневій курточці. Її волосся було гладенько зачесане назад у довгий тонкий хвіст. Хто вона?

Я придивилася. Навмисне пройшла біля тих дверей, де вони стояли. Тортик зовсім на мене не звернув уваги. Начебто нічого не трапилося. Начебто й не було того пустого закиду про побачення. З його дівчиною я зустрілася поглядом. Її налякані зелені очі провели мене вверх по сходах.

Та дівчина була з іншого класу. Її звали Дінка, як я згодом почула. Але доки Тортик не звернув на неї уваги, ніхто не кликав цю дівчину на ім’я. Дінку знали за прізвиськом Білка. Від її прізвища Більченко.

Вона не так давно перейшла до нашої школи. З Білкою ніхто не дружив. Я ж готова була битися об заклад, що з тієї хвилини, коли її помітив Тортик, відразу з’явилася ціла купа дівчат, які Білку не тільки помітили, але й відразу зненавиділи її або захотіли з нею негайно подружитися. І я була однією з них. Я розривалася межи ненавистю до Дінки й бажанням зійтися ближче, щоб мати нагоду відбити Тортика. І я почала шукати привід подружитися.

Діна шукала Білого Кролика.

Він їй ввижався.

У дитинстві вона завжди хотіла подарувати йому свої рукавички й пластмасове віяло.

Діна летіла все далі й далі.

— Оце так!!! — сказала моя сестра, коли прийшла провідати мене й побачила спершу Дінчину маму, а тоді непритомну Дінку під крапельницею. — Це ж твоя подруга! — вона кидала погляди на Дінку через моє плече, бо сиділа на моєму ліжку, ближче до вікна.

— Як погода? Холодно? — запитала я в Олі, щоб перемикнути її.

— Це ж Дінка! — вона пропустила повз вуха моє запитання. — Це ж вона, так?

Я мовчала, бо не знала, що їй відповісти. Адже Оля не знала, що трапилося між мною й Дінкою. Як не знала і про Тортика. Щоправда, вона чула про Ростю. Про нього тепер, здається, знав увесь світ. З одного боку, я хотіла тримати наші з ним стосунки в таємниці. З іншого — мені хотілося, щоб усі розуміли, яка я щаслива.

Бо хіба можна було не торкатися його руки?

Хіба можна було чекати, доки всі розійдуться?

— Сашко, а ти розмовляла з Дінкиною мамою?

— Ні.

— Ти не цікавилася, що трапилося? — Оля витріщила на мене свої величезні очі, а я вкотре подумала, що їй зовсім не пасувало дивитися так, наче вона нічого в світі не тямила, як і не личила їй така поведінка.

— Ні, — я хитнула головою.

— Ну ти даєш… Треба було з нею заговорити! А може, спробуй тепер?

— Ні.

— Сашо! Це ж твоя подруга!

Я вперто мовчала. Натомість взялася за носову хустинку й протерла окуляри. Далі зиркнула на годинник.

— Мені треба приймати ліки, — сказала я. — Ти ще посидиш чи підеш?

— Я тобі принесла обід. Мама з татом до тебе ввечері прийдуть.

— Ти йдеш?

— Треба річний звіт доробити на завтра.

— А, ну бувай! — я зазирнула в пакет, з якого смачно запахло на всю палату. Від того мені стало навіть трохи незручно, адже Дінкина мама не спить, не їсть…

Оля накинула на себе пальто. Я пішла її провести до дверей. У коридорі, де починалися сходи, краєм ока я помітила Ростю. Він чекав на мене. Мені страшенно захотілося швидше спекатися Олі.

— Одужуй, Сашко! Бо мені набридло кожного дня до лікарні ходити, — вона намагалася жартувати. — Не встигаю через це дописати свою книжку.

— Домовилися, — кивнула я нетерпляче.

— Саш, — призупинилася Ольга, — поговори з Дінкиною мамою. Ти мусиш довідатися, що трапилося, — знову наголосила Оля. — Вона ж твоя подруга…

— Треба, так, — перебила її я. — Обов’язково.

«І що вона собі думає? Як це я буду говорити з Дінчиною мамою? І навіть якби я хотіла, то чи знає її мама, що між нами трапилося? І що робити, якщо знає?»

Сьогодні ми пропустили схід сонця. Але в обід воно було таке гарне, як у казці. Проміння приємно лоскотало повіки, коли я переводила погляд з Ростиного обличчя у вікно.