Оксана Лущевская: Задзеркалля

Ми з дівчатами перезирнулися. Ліка захихотіла, а коли Тортик зиркнув на неї, вмовкла. Я тоді не зрозуміла ні її сміху, ні його погляду. Та повернулася Анька й махнула нам рукою йти за нею. Ми зайшли за двері.

— Хто зі мною? — крикнула вона.

— Куди? — здивувалася я.

— Куди? — повторила Ліка.

— Кажи, — Лима схопила Аньку за руку.

— Нас запросив на побачення Тортик!

— Що? — мені здалося, що слово «нас» вона сказала помилково.

— Кого це нас?

— Мене, тебе, — Анька тицяла на кожну пальцем, — тебе, тебе.

— Я не піду, — відрізала я й зиркнула на Тортика, який не зводив з нас чорних очей. Він по черзі зміряв нас поглядом. Мені було неприємно, але водночас здавалося, що сотні мурашок бігли по моєму тілу.

— А чого ти сміялася, Ліко? Ти щось про це знаєш? Що це за ідейка? — голосніше сказала я, ніби відповідаючи на пронизливий погляд Тортика.

— Hi-і… Просто засміялася собі. А чо’? — вона трохи ніяково поправила волосся, що спадало на очі.

— Як це просто?

— Ну, ти ж сама знаєш, — знизала вона плечима, — такий симпатичний цей Тортик…

— Ліко, він запросив не тебе, — перебила її Анька, — а нас усіх. Тож попустись. І не витріщайся так на нього.

— Та розслабся, — відповіла Ліка. — Ноу проблем. Усіх, то всіх.

— Я пас! — твердо сказала. — На побачення відразу із чотирма… чи… трьома. Без мене. Нічого собі — вигадав! Я в такі ігри не граю, — відповіла я немов Олиними словами.

— Хто ще не йде? — почервоніла Ліка. — Ви дівчата, якщо не хочете, то й не обов’язково. Не йдіть. Правда, не йдіть! Я сама піду.

— Та це якийсь прикол, хіба не бачите? — я кинула гострий погляд на Сірого, який навмисне пройшовся біля нас. Він нахабно намагався торкнутися Аньчиної спідниці. — Як я сказала, йдіть без мене, — я розвернулася й попрямувала до класу, щоб забрати свою сумку.

Дівчата наїжачено переглянулися, але жодна з них не промовила ні слова.

Я поволі плелася додому сама, і те побачення не йшло мені з голови. Було бридко думати, що Тортик вирішив організувати щось на зразок кастингу моделей. А ще бридкіше, що дівчата прикидалися дурепами. Ну як це йти вчотирьох на побачення з одним хлопцем?

Мені побачення уявлялося чимось особливим. Щоправда, на справжньому побаченні я ще досі ніколи не була (до зустрічі з моїм Ростею). Якщо не враховувати, що кілька років тому, коли мої батьки відправили мене на море зі своїми друзями, я шукала можливості залишитися наодинці з Пашкою, з яким там познайомилася. Я тільки те й робила, що намагалася знайти відмовку для дорослих, щоб втекти з пляжу або на пляж, щоб бути поряд із ним. Однак із того нічого не вийшло. Паші подобалася інша дівчина: струнка, зовсім не схожа на мене. Тож сподіватися не було на що.

Я склала собі уявлення про перше побачення з романтичних комедій на кшталт «Амелі» та невеличких бульварних романчиків, які часом брала почитати попри висміювання Олі. Знайомство мало б розпочатися із випадкового зіткнення на вулиці чи в громадському транспорті, а далі мало би бути запрошення на побачення, квіти, кава, кіно. Моя Оля з цього сміялася. Казала, що велика любов — та, що дозріває з роками. Я з нею не погоджувалася відразу з кількох причин. По-перше, мені не хотілося чекати довгі роки. По-друге, романтичне побачення — це ніяка ще не любов. І не завжди, як пишуть в книжках, до неї приводить. То Оля щось плутала. Мріяла про щось своє. У неї на все були категоричні погляди. Як, власне, і в мене. Та в Олі свої, а в мене — свої. Цим ми з нею водночас і схожі, і різні.

Побачення!

Скільки разів ми з дівчатами обговорювали їх. Анька, наприклад, мріяла, щоб якийсь хлопець, назвемо його N., повів її в кіно. Вона навіть уявляла собі: вони з N. трималися б за руки, і, як герої фільмів, ладні були б віддати життя за любов. Ліка хотіла потрапити на супергучну вечірку й закохатися у високого блондина (саме так вона стверджувала), який запросив би її на танець. Лимі праглося чогось екстремального: вона любила різні види спорту, тому мріяла, що її коханий мав би перемогти в якомусь змаганні. Кожна з нас хотіла чогось свого. Інтереси наші збігалися хіба ось із Тортиком.

І чого ми всі на нього запали? Кожна з нас вдавала, що не помічає, наскільки Тортик не відповідає нашим вигаданим ідеалам. Та в ньому було щось таке, що змушувало нас поводитися майже по-дикунськи.

Пізно ввечері мені подзвонила Анька.

— Ти що, зовсім поїхала, Саш? Ти додому чому урвала? Може, ти хочеш поступитися Тортиком Лимі чи Ліці? — хаотично й швидко говорила вона (Анька завжди так говорила, коли була знервована).