Оксана Лущевская: Задзеркалля

Хай там що, а той, хто мене хвилює, чекатиме вранці біля вікна, що виходить на засніжений двір. На сходовому майданчику. Між другим і третім поверхами.

Ми відхилимо фіранку, прочинимо вікно, простягнемо руки й будемо ловити сніжинки. Ніби ненавмисно торкнемося пальцями. Потім він візьме мою руку й сховає в кишеню свого пухкого халата. Або навіть візьме обидві мої долоні й сховає у своїх. Ростині долоні значно більші за мої. Ростині долоні — гарячі.

Він грітиме мої руки своїм подихом. Я ховатиму обличчя у комір його халата. І похапцем озиратимуся, щоб ніхто з медсестер нас не побачив. Але, чесно кажучи, нас уже засікали не раз.

У лікарні така атмосфера — усі про всіх усе знають. І лише нові пацієнти часом стають гарячою темою для розмови. Та мені байдуже до новоприбулих. Я вже казала, до кого мені не байдуже. Так, до нього, Рості. І до всього, що відбувається з ним. Усього, що відбувається з нами.

— Кладіть!

«Хто там?»

— Ну, дайте поспати…

«Що там коїться?»

— Обережно!

«Розберуся вранці…»

— Крапельницю!

Я таки визирнула з-під ковдри.

Спини медсестер. Спини лікарів.

Спини, спини, спини…

— Обережно з крапельницею!

«Хто там?»

Я навмисне шморгнула носом. Звідкись у мене взялася така звичка. Так, наче я хочу попередити про те, що я тут, але я, мовляв, не підглядаю, а сповіщаю вам про свою присутність. Моя мама, я не раз помічала, у таких ситуаціях навмисне покашлює: ги-кит-хххх. І тоді всі на неї звертають увагу. Отож вона не почуває себе прикро, начебто ловить когось на гарячому.

— Ги-кит-ххххх, — та ніхто не дивиться. Тільки пані Інга зиркнула на мене — і перевела стривожений погляд на двері.

Там стояла струнка невисока жінка. Обличчя в неї перекривлене й біле-біле, як халати в медперсоналу. Її обличчя мені знайоме.

Я протерла очі. Начепила окуляри. Добре, що мама наполягла, аби я взяла в лікарню окуляри, а не лінзи, які ношу в школі. Я соромлюся носити окуляри на людях. Хоча окуляри начепив — і є. Не те що з лінзами. Та й вигляд у них я маю досить діловий. Ну, звичайно, піжама в цей діловий стиль не вписується. Зате приховує фігуру, бо вона в мене не дуже: великі плечі, непомітна талія й тонкі ноги. Хоча Рості подобається моя фігура. Він каже, що я схожа на якусь там відому плавчиню. Та я зі спортом не дружу.

«Хто там?»

Так-сяк закрутила в гульку своє підстрижене до плечей волосся. Закріпила олівцем. Моя сестра Оля називає цей стиль неохайним. А мені подобається — такий собі творчий хаос. Хоча я людина далеко не творча. Не те, що Оля, яка читає десятки книжок на тиждень, пише повість і ще й малює чорнилом невеликі ілюстрації до своєї майбутньої книжки. Ми бачили кіно про англійську письменницю Беатрікс Поттер. Вона малювала кроликів і потім писала про них казки. Я кажу Олі, що вони з Беатрікс схожі.

Оля в тому тямить: і в писанні, і в малюванні. Оля визначилася зі своїми інтересами. А в мене ще є час. Принаймні я можу думати аж до закінчення школи.

Хто ж ця жінка? Примружилася: знайоме обличчя!

Звідки ж я її знаю?

Де я її бачила?

Чомусь заколотилося серце. Руки затряслися. Я ривком опустила ноги з ліжка. І по саму шию загорнулася в ковдру.

Вставши, підійшла ближче до білих спин і зазирнула за них.

«Хто там?»

Серце застукотіло так сильно, що білі халати попливли. А за ними стіни, вікно, моє ліжко, двері…

Це Дінчина мама!

Дінчина!

Дінка з паралельного класу. Дінка, яку я ненавиділа. За те, що трапилося з Антоном Тортиком. Серце гупало-гупало, як дзвін у грудях. Тряслися руки. Мені було страшно — страшно дивитися на непритомну Дінку.

Бо то Дінку поклали на ліжко. Бо то Дінка лежала під крапельницею. Бо то про Дінку шепотілися медсестри. На Дінку позирали жінки в палаті.

Дінчине життя висіло на волосині.

Діна поволі падала в темну глибінь.

Губи покривалися снігом.

Було дуже холодно.

Діні хотілося розтерти руки. Діні хотілося розтерти ноги. Зігрітися.

Її бентежило: якщо вона, як Аліса, летіла на дно колодязя, то чому на її шляху не було книжок? Чому не було баночки апельсинового варення? Чому не висіли картини й географічні карти?

Діна не розуміла, куди подівся Кролик з Рожевими Очима, який спритно пробіг повз і поманив її за собою.

Тільки про те подумала — відразу й згадала: Кролика не було взагалі.

Його вона вигадала.

Якщо Кролика не було, то чого ж вона летить вниз? Навіщо? За ким?