Оксана Лущевская: Задзеркалля

Адже там, унизу, непроглядна темінь.

І відлуння… відлуння чиїхось голосів десь зверху: «Сюди! Сюди!»

Діна летіла.

— Сильне отруєння медикаментами, — сказав лікар, який схилився над Дінкою і намагався прощупати її пульс. — Далеко зайшла дівчина, — додав він. — Та ви, мамко, не стійте як привид. Беріть табурет, сідайте збоку.

Дінчина мама повільно підійшла до ліжка. Начебто не вона рухала ногами, а хтось інший їх переставляв, смикаючи за потрібні ниточки. Мені вона здавалася лялькою-маріонеткою. Таку ляльку в дитинстві подарувала мені Оля на день народження. Потому ми з нею розігрували ляльковий театр. Та лялька, звали її Мірабелла, мені не дуже подобалася. Здавалося, що в неї відвалиться голова чи якась інша частина тіла. Її постійно потрібно було підтримувати. А я того не вміла.

Та ось тієї миті мені захотілося, щоб Дінчина мама стала лялькою. Тоді б я смикнула її за мотузку, хоч і невміло, але в потрібному напрямку. Бо мені здавалося, що вона зовсім не розуміла, про що говорив лікар і що просив зробити. Вона розгублено блукала очима по палаті.

— Зараз треба чекати. Більше нічого зробити не можна… — видихнув лікар і махнув цупкою рукою. — Самі знаєте.

Дінчина мама промовчала, низько опустивши голову. Вона завмерла на півкроці.

Моє серце знову заколотилося.

Я миттю метнулася вбік, скинула з табуретки свій пакетик із м’ятними льодяниками, який принесли батьки, і подала жінці стілець. Не глянувши на мене, вона автоматично підсунула його до ліжка, де лежала Дінка.

— Дивіться, щоб у пляшці не скінчилися ліки, — сказала медсестра, що крутилася біля лікаря. — Щойно лишиться отак, — показала на пальцях, — кличте когось із нас.

«Сильне отруєння ?» — луною тенькнуло всередині.

Дінчина мама провела медсестру розгубленими очима, прикритими припухлими повіками. Потім жінка, не озираючись на нас із пані Інгою, вп’ялася в крапельницю. Ми переглянулися. Пані Інга поволі вийшла з палати.

Я натомість сховалася під ковдру. Дінка не йшла мені з голови, хоча я не хотіла про неї думати. Я намагалася перемкнутися на інше, вчепитися за думки про Ростю, про нашу зустріч. Адже зараз уже друга ночі, і ми зовсім скоро побачимося. Зазвичай ми зустрічалися на світанку, перед процедурами. Нам подобалося дивитися через вікно на рожеве зимове сонце й уявляти, що ми на безлюдному острові. Де нікого: тільки ми. Я і Ростя…

«Ростя… Дінка… Ростя… Рос… Дінка… Ро… Дінка… Р… Дін-ка…»

Як же я її ненавиділа! Усім своїм серцем. Ні, усім своїм єством. Хоча… може, ненависть — то занадто? Ненавидіти — це кипіти всередині, казала Оля. А я не кипіла. Маючи Ростю поруч, я забувала про тих, хто зробив мені боляче. І про тих, кому зробила боляче я. Хоча мені мало б бути соромно, але думати про те не хотілося. Навіщо було згадувати?

Щось живе досі боліло мені всередині. І було дивно, бо я усвідомила, що мій біль тепер був радше за непритомну Дінку. Мене тіпало від того, що вона була поряд у такому стані. Як же довго ми з дівчатами бажали, щоб з нею щось трапилося. Що-небудь. Бо тоді б Тортик точно дістався комусь із нас. Ми за нього змагалися. Але Тортик був Дінчин. Як і вся ця історія, яка заполонила мої думки, — Дінчина історія.

«От смішно було б опинитися серед людей, які ходять догори ногами!» — крутилося в Діни в голові, доки вона падала вниз.

Вона чітко розрізняла якихось дивних білих створінь у темряві.

У них були балухаті червоні очі. Довгі пащеки. Чи то вовки, чи то собаки.

Ні. То були коти. Хвостаті. Пелехаті. З гострими зубами й кігтями. Вони сичали й пихкали, коли бачили, як Діна летіла вниз.

Сюди? Сюди!

Тепер замість котів довкола кишіли великі білі пацюки. Вони простягували свої коротенькі лапки й намагалися впіймати Діну.

Діні було страшно… Де ж засніжений сад?

Де ж сад, на який вона сподівалася?

Діна падала.

Згадую, як ми всі разом — Анька, Ліка, Лима та я — раптом помітили Тортика. Доти ми дихали одним повітрям, були нерозлийвода. Тортик же давно вчився в нашій школі, але якось раніше ніхто з нас ним не цікавився. Ми вважали, що він не для нас. Хоча кожна з нас мріяла, щоб Тортик до неї заговорив чи хоч просто кинув погляд.

Утім трапилося так, що якось на шкільній вечірці Тортик підіслав до Аньки свого друга Сірого. Той щось шепнув їй на вухо, і Анька миттю розквітла. Вона усміхалася кутиками губ. Так вона усміхалася лише від щастя. Цю її звичку я добре знала.