Оксана Лущевская: Задзеркалля

— ?..

— Сашко, давай завтра підемо разом на побачення, і подивимося, що з того буде… — вона зробила паузу. — Тобто, чий Тортик насправді.

— Аню, це ідіотизм! — крикнула я, бо терпець мені вривався. — Тобі не здається?

— Здається, — тихо сказала Анька. — Утім, Саш, повторюю: я не хочу віддавати Тортика Лимі чи Ліці.

— Віддавати? — видихнула я. — Та він же не твій, Ань! Слухай, якщо ти вважаєш, що він твій, то навіщо нам усім йти на побачення?

— Ні, ні, ні. Ти не розумієш, Саш. Коли випала така нагода, то ми мусимо використати свої шанси. Це ж нам шанс, Сашко!

— О-о-о-о, це ти надто, Аню, — я вимкнула мобільник.

Витримавши коротку паузу, Анька знову подзвонила:

— Сашо, Лима і Ліка йдуть! Ти що, пасеш задніх? Ми з тобою проти них… чи з ними?

— Слухай, Аню, до чого тут проти них чи з ними? Ми ж наче всі разом були ще сьогодні ввечері, наскільки я пам’ятаю.

— Так, але… Останнім часом у мене щось не дуже клеїться з Лимою і Лікою. От ти мені найкраща подруга. А вони…

— Тобто?

— Чого я маю перед тобою виправдовуватися, Сашко? — її голос звучав напружено. — Ай, Саш, як хоч. Не йдеш — я піду, — цього разу вже не я, а вона урвала зв'язок.

Я сторопіла. Що це за місцеві розбірки. Що це за «не дуже клеїться»? Чого раптом Анька поперла проти Лими й Ліки? От тоді мені й спало на думку, що я мушу піти й сказати Тортику все як є: що він своїми приколами розбиває — і швидше за все — розіб’є нашу дружбу. Того ж вечора стала шукати слів, з якими я підійду до нього.

Та дивно — що довше я думала, то довше слова не знаходилися. Натомість я постійно бачила чорні Тортикові очі, які дивилися мені просто в серце.

Те, що є люди, які ходять догори ногами, Діна не сумнівалася.

Так, вона не мала сумніву, що кілька хвилин тому бачила фантастичних і страшних білих собак, котів і мишей.

Може, не варто було їх боятися?

Може, треба було вчепитися за котрогось із них?

Уп'ястися пальцями в блискуче хутро?

Може, те б допомогло порятуватися? Видертися нагору?

Повернутися у свою кімнату? Під свою м'яку ковдру?

Діні хотілося плакати. Але сліз не було. Сльози не приходили.

Було страшно.

Холодні губи злипалися.

Цокотіли зуби.

«Мам, — міркувала про себе Діна, — де я? Мам, де ти?»

Думки зникали.

Діна все швидше й швидше летіла вниз.

— Са, ти спиш? — переді мною присів заклопотаний Ростя. Його темне волосся, як завжди, трохи стирчало. Карі очі стурбовано бігали. — Ти не прийшла…

— Що? — я поглянула на годинник. — Що?

— Ти не прийшла, — він акуратно оперся на бильце мого ліжка.

Я розгублено дивилася на нього. Мій Ростя… Якщо подумати, то в нього дуже кумедний ніс. Трохи завеликий для його довгого обличчя. І завеликі, ледь загострені вуха. Як у собаки. Мій Ростя… Такий довготелесий. Зовсім не такий, як герої в мелодрамах чи романах.

— A-а, я трохи… заспала, — витиснула з себе. — Пробач… — мені було неприємно, що я вперше пропустила наше вранішнє побачення, бо тепер у кожного мав бути свій графік до обіду. Рості на свої процедури. Мені — на свої.

— Новенька? — він кивнув на Дінчине ліжко.

— Новенька, — мені не хотілося зізнаватися Рості, що я знаю Дінку.

— Кажуть, що вона хотіла… — трохи збентежено прошепотів мені на вухо Ростя. — Це правда?

— Хто каже?

— Усі… — він кивнув головою, — ну, в лікарні. То правда?

— Я нічого про це не знаю. Я спала, — збрехала я, швидко поглядаючи на Дінчину маму, що сиділа нерухомо, як пам’ятник, й дивилася на пляшку, з якої крапля за краплею стікала лікувальна рідина. Мені було ніяково, що вона могла почути нашу з Ростею розмову.

— Спала так міцно, що не чула?

— Гм…

— Гаразд, Са, я чекатиму на тебе, як завжди, — він усміхнувся і поклав руку мені на плече.

Виходячи з палати, Ростя озирнувся, його погляд на секунду застиг на Дінці.

Я згадала той час, як ми — Анька, Ліка, Лима та я — навіть не здогадувалися про існування Дінки. Ми дізналися про неї досить несподівано в той вечір, коли кожна з нас таки вирішила йти на побачення.

Пам’ятаю боротьбу із собою: одна частина мене бажала лишитися вдома, інша ж твердила: «А що як Тортик обере тебе? Що, коли так трапиться?» У моїх венах пульсувала кров. І перед очима все стояв його пронизливий погляд.

Я уявляла дівчат, які, мабуть, тепер клопітливо збиралися до Тортика. Анька, напевно, розпустить біле хвилясте волосся. Воно витиметься їй по плечах, охайно обрамляючи продовгувате обличчя. Вона також густо нафарбує очі. На відміну від Лими та Ліки, Анька прийде в джинсах, але на підборах. Щоб здаватися ще стрункішою. Анька — найкрасивіша з нас чотирьох. Тут ніде правди діти. Вона схожа на британську супермодель Кейт Мосс. Якби я була Тортиком, то відразу б вибрала її. Навіть не сумніваюсь! Але я знала, чула десь, що Тортик якось казав, що в Аньки дуже гострий ніс. Схожий на цвяшок. Тортику її ніс не дуже подобався, наскільки я розумію.