Оксана Лущевская - Задзеркалля

Лима постійно намагалася винайти план для помсти, голосно говорячи про Дінку і киваючи на неї головою або тицяючи пальцями. Як Дінка терпіла?

Мені ж спадало на думку інше: якщо подружитися з Дінкою, то можна було 6 ходити поруч із Тортиком теж. І можливо, вдалося б закохати Тортика в себе. А чому ні? Адже Дінка така негарна! Те, що я не гарніша за Аньку, це точно, але за Дінку — набагато гарніша. Які тут сумніви?

Утім, якби я подружилася з Дінкою, то нарвалася б на ненависть Аньки, Ліки та Лими. Цього мені не хотілося. Пояснити їм свій намір я не наважувалася. Тим паче, що на мене наче щось найшло: я будь-що хотіла Тортика собі. Його погляд затьмарив мій розум. Він мені снився. Я мріяла лише про нього. І нічого з тим не могла зробити.

Я казала собі, що хитрість далеко мене не заведе. Але я вела подвійну гру. У школі намагалася діяти так, як дівчата. То очима в Дінку вп’ястися, то щось зашепотіти Ліці чи Лимі на вухо просто за Дінчиною спиною. Щоб образити її. Сама ж обмірковувала план моєї дружби із Дінкою. Я знала, що Оля назвала 6 такі думки непорядними. Навіть жорстокими. Та втаємничувати сестру у ці справи я не збиралася.

— У мене є план, — одного дня заявила Лима. — Я знаю її адресу й рік народження.

— Га-що?? — мугикнула Анька, припинивши мотати ногами. Ми сиділи на підвіконні.

— І що? — кивнула Ліка.

— А те, — примружилася Лима, — що ми можемо її відворожити від Тортика. Піти до ворожки. До справжньої, — уточнила Лима.

Мені здалося, що в Лиминих очах підстрибнули два невеличких чортики.

— А де ми її знайдемо? — сказала я, відчуваючи, як палають щоки.

— А я вже знайшла, дивіться. Зараз, хвильку, — Лима понишпорила у своєму смартфоні і простягнула його нам. Ми підсунулися ближче, а Ліка зіскочила з підвіконня.

— …Народна цілителька Марфа. Знімаю вроки, віщую майбутнє, допомагаю знайти долю… — прочитала Анька. — Марфа! — пирхнула вона.

— Стривай, стривай, а це не Кармина матір? Фото схоже, — запитала Ліна, хапаючи смартфон. — Та ж ніби теж цілителька…

— О, то ти про неї чула! — зраділа Лима.

— Та вона наче відома. Її в різні міста запрошують. Зцілювати там чи що.

— …допомагаю знайти долю, — узявши смартфон, перечитала я.

— Ну! — кинула Лима, потираючи руки. — Те що треба. Допоможе нам. Знайти долю. Ну чи поворожить. А може, і Білку якось… відворожить, чи як це зветься. Коротше, дівчата, хто зі мною до Карми?

Ми перезирнулися.

— Я йду, — відповіла Ліка.

— Саш, а ти? — Анька глянула на мене. Я знизала плечима, бо насправді не дуже вірила в магію і різні там ворожіння.

— Може, втечемо після історії? — запропонувала Лима.

— Ми з вами, — Анька і смикнула мене за руку. — Скажи, Саш?

Я розгубилася.

Мене більше грів мій план дружби з Дінкою. Він принаймні без усяких там магій. Утім, не казати ж мені про нього дівчатам?

Після історії ми пішли до Карми.

— Привіт, Кармо! — вдавано безтурботно заговорила Лима.

Я зрозуміла, щойно поглянула на неї, що ця дівчина трохи тю-тю. По-перше, вона відчинила двері після третього дзвінка. По-друге, мені було б дуже неприємно лишатися з Кармою наодинці. Зовні вона була теж не дуже. На ній були чорні рвані джинси і рвана темно-сіра футболка. У вусі кілька чорних сережок-трояндочок. На руках ланцюжки й чорні шкіряні браслети. Обличчя набілене. Рожеві губи. Густо підведені чорним очі. Гадаю, вона була готессою? Чи емо? Я не дуже їх розрізняю.

— Ну! Чого приперлися? — прикрикнула Карма.

— Е-е, ми до… Марфи, — відповіла Лима.

Карма обвела нас похмурим поглядом. Я відчула себе останньою дурепою, що попленталася за дівчатами. Мені здавалося, що Карма зараз же пирсне сміхом просто в наші обличчя. Але Карма сказала:

— Мама в Черкасах. Я за неї. Що вам?

Ми мовчали.

— Ну? — прикрикнула вона.

— Ну, поворожити… — розгубилася Лима.

— Хто входить тут, покинь усю надію… — сказала Карма низьким тріскучим голосом, міряючи очима.

Мені по спині пробігли мурашки. Я хотіла шепнути Аньці на вухо, що краще в квартиру не заходити, бо неясно, що на нас чекає далі. Може, там якась секта? До речі, по телеку в різних там хроніках, які любить дивитися мій батько, часто торочать щось про підлітків, які потрапляють до когось на квартиру й звідти вже не виходять.

Та Лима й Ліка вже увійшли, й Анька ступила за ними.

— Чого ти стоїш? — кинула мені Карма. — Або проходиш, або… — вона знову зміряла мене очима, — зустрінемося в пеклі…

Дівчата хіхікнули, наче це був такий жарт. Мені ж здавалося, що Кармі було далеко до жартів. Обличчя її було серйозним.