Оксана Лущевская - Задзеркалля

Ми з Дінкою познайомилися випадково. Після нашого з дівчатами походу до Карми я знайшла у своїй кишені Дінчину адресу. Чи то Лима мені її вкинула, коли ми вибігали з Карминої кватири?

У будь-якому разі адреса Дінки була в мене. І про це я нічого не сказала дівчатам. Сама ж вирішила піти і хоч краєм ока глянути, де живе Дінка.

Ліфт повільно підіймався вгору. Я думала про те, що тільки-но гляну, де Дінчина квартира, та й відразу втечу. Але ліфт зненацька загуркотів і… застряг між поверхами.

Спершу я витягнула телефон і хотіла негайно подзвонити сестрі. Але зв’язку не було. Потім я стала придивлятися до кнопок ліфта. Вони всі були затерті, і я не могла зрозуміти, яка з них відповідала за виклик допомоги.

Мене охопила паніка.

Я ніколи не застрягала в ліфтах раніше.

Я стала стукати в двері.

Спершу легенько. Потім сильніше. Дужче і дужче. Я вже гамселила кулаками по дверях. Та мене ніхто не чув. Я зовсім перелякалася.

— Рятуйте! У ліфті! Я тут! Я в ліфті! — я вже кричала, що було сили. — Рятуйте! Допоможіть! Я в ліфті!!! У ліфті! — що дужче я кричала, то більше мене розбирав страх.

— Я викликала механіка, — почулося по той бік ліфта. — Він тут неподалік. Зараз буде.

— Дякую, — ніяково відповіла я. — А хто це?

Голос видався мені знайомим, і хотілося, щоб та людина не залишала мене, доки не прийде механік.

— Це Діна… Діна Більченко. Я тут живу. На восьмому поверсі.

«Дінка?.. — здавалося, що всі прокляття світу впали на мене тієї хвилини. Таке навіть в кіно не показують. — Дінка…»

Слова застрягли в роті.

— Усе гаразд?

— Так, — ледь чутно відповіла я.

— А ось і механік, — в її голосі почулася радість.

За хвилину двері відчинилися.

Я присоромлено стояла перед Дінкою.

— Що ж, цікаво, — сказала Дінка, — може, чаю?

— Чаю, — кивнула я розгублено, бо не чекала від неї гостинності.

Дінка нервово потягнула під горло светр.

— Проходь, проходь…

У квартирі було багато вазонів. На стінах — різні картини й картинки в кольорових рамах. Старі важкі меблі на фоні пастельних шпалер, здавалося, додавали помешканню якогось незвичного шарму.

Дінка показала мені рукою на табурет. Спокійно поставила грітися чайник, дістала печиво, масло, джем.

— У нас є дача, — сказала вона, — влітку ми варимо там джем. Взимку їздимо відпочивати. А у вас є дача?

— Нема.

— Тоді у вас і каміна нема?

— Ні.

— Треба буде, щоб ти до нас на дачу якось приїхала, Сашо.

Невже Дінка серйозно говорила? Щиро? Не таїла ніякої злоби?

І до чого тут дача з каміном?

— Щоправда, каміна ми давно вже не палимо. Дві зими.

— Чому?

— Мама не вміє, а тато, — вона поклала ще печива на блюдце, — колись я тобі розкажу. Я дуже хочу тобі розповісти, — прошепотіла вона. — Але не зараз, бо мама прийде з хвилини на хвилину. А це розмова, — Дінка зморщила чоло, — між нами.

Звичайно, я не могла її запитати більше нічого. Мені хотілося швидше допити чай і змотувати вудочки. Справді, я не чекала, що Дінка виявиться такою гостинною.

«Не дарма вона подобається Тортикові», — подумала я, але відразу й присікла ту думку.

— Сашо, — Дінка простягнула мені пригорщу печива, — у мене скоро день народження. Приходьте з дівчатами.

«Невже вона така наївна? — міркувала я. — Невже думає, що дівчата прийдуть? І що в такій ситуації робити мені?»

— Я дуже рада, що ми… — вона зробила паузу, — подружились. Хоча й неочікувано, направду, — усміхнулася вона. — Чого тільки не буває, правда?

— Угу, — я вкинула до рота печиво.

— То що, прийдете? — кивнула Дінка.

— Прийдемо, — збрехала я за всіх відразу, бо знала, що дівчата ні за яку ціну не погодяться.

Розпрощалися ми з Дінкою як новоспечені друзі.

Потому постало питання: як сказати Аньці, Лимі та Ліці про моє «приятелювання» з Дінкою? Як передати їм Дінчине запрошення? Я нічого не могла придумати. І вирішила скористатися порадою Олі, а вона любить цитувати героїню роману «Звіяні вітром» і подумати про це вранці.

Та на ранок я теж нічого не придумала.

Дорогою до школи я зустріла Аньку, тому часу на роздуми не лишилося. Натомість довелося вислухати про Сірого, який цілісінький вечір надзвонював Аньці з черговим проханням вийти на «стрілку». Коли вона вимкнула телефон, Сірий став діставати її в чаті. Одне слово, Анька кипіла.

Біля школи стояли Ліка й Лима. Щойно ми підійшли, як вони кинулися до нас з новими планами розлуки Тортика й Білки. Доки дівчата говорили, я озиралася, аж тут краєм ока піймала постать Дінки.