Оксана Лущевская - Задзеркалля

«Катастофа! Тільки не це!» — тенькнуло мені в голові.

— Мені треба в туалет, — смикнулася я й хотіла чимшвидше забігти в школу, але щойно ступила крок, як Дінка широко усміхнулася й пішла мені назустріч.

— Сашо, привіт! — приязно сказала вона. — Привіт усім!

Я поглянула на дівчат. У них відвисли щелепи. І було чого. Адже Дінка витягла із сумки листівки й так само усміхнено простягла їх.

— Ти ж сказала дівчатам про день народження, Сашо? А ось і запрошення. Я люблю, щоб із запрошеннями, — додала вона.

Дівчата вовками дивилися то на мене, то на Дінку.

— Так, добре ти вигадала, — я вихопила всі чотири листівки й аж спітніла.

— То ви прийдете, я правильно розумію?

— Так, — швидко відповіла я за всіх. — Мабуть. Мені в туалет, — я вкинула листівки в наплічник і рвонула вперед.

«Що тепер буде?» — гупало в скронях.

Зупинилася я аж біля кабінету директорки. Серце виривалося: «Завал! Жах! Капець! Як же я дівчатам поясню?»

Попри те, що я намагалася знайти вихід, довго його шукати мені не довелося. Ступаючи своїм спортивним широким кроком, Лима впевнено наближалася до мене. Я притиснулася до стіни.

«Буде як буде», — вирішила я і ступила вперед.

Дінка йшла поряд із Лікою та Анькою.

— Ти чого, Сашко? — спокійно сказала Анька, наче її зовсім не здивувало те, що трапилося. — Усе норма? Тобі погано?

— Так, — я завагалась. — Ні, тобто… Ось запрошення, — я подала їх дівчатам.

Сумнівів не було: Дінка здогадалася, чому я так повелася. Вистачало поглянути на моє червоне обличчя й спітніле чоло.

«Зараз вона піде, — думала я, — і розпочнеться… Вони мені влаштують бойкот».

Пролунав дзвінок.

— То я на вас чекаю, — знову сказала Дінка.

— Без питань, — відповіла за всіх Лима.

— А ти молодчага, — сказала Ліка, щойно Дінка відійшла. — Оце хід! Тепер Тортик у наших руках!

— Як?

— Нам Білка сказала про той прикол з ліфтом. Круто ти вигадала! — вигукнула Лима. — Що ж, йдемо до Білки, так? — вона повертіла в руках запрошення. — Б-О Т-А-М Б-У-Д-Е Т-О-Р-Т-И-К!

— Оце так задум, Сашко, — плеснула мене по плечі Лима. — Ну круто! Що казати! Жодній з нас таке й на думку не спало. Суперово!

Мені було прикро за себе. Прикро за дівчат. І десь глибоко в серці — по-щирому шкода Дінки.

Я кілька днів намагалася вигадати причину, щоб не йти на Дінчин день народження. Кілька разів думала сказати дівчатам, що захворіла. Безліч разів набирала Аньчин номер. Хотіла зізнатися їй, як я познайомилася з Дінкою. Та правильних слів не знаходилося. Тож я вирішила — що буде, те й буде.

Ми домовилися зустрітися біля Дінчиного під’їзду о 18.00. Дівчата вирядилися не на жарт. Видно було, що кожна перетрусила півгардероба, доки зібралася. Я теж задніх пасти не хотіла й одягнула чорну Олину сукню. Вона була на розмір більша, і мені здавалося, що в ній я маю доволі стрункий вигляд.

Виявилося, що ми прийшли першими. Дінчина мама якраз збиралася йти. Вона не хотіла заважати гостям.

Подарунків ми не купували, бо жодна з нас не почувалася щиро з Дінкою. І кожна шукала свою вигоду на Дінчиному святі. Ми прихопили солодощі: шоколад, цукерки, вафельні трубочки. Потому сяк-так привітали Дінку й повсідалися біля телевізора.

За кілька хвилин у двері подзвонили.

— Хвилинку, — Дінка побігла відчиняти.

Ми з дівчатами переглянулися.

— Ну й потворна вона, — прошепотіла Лима. — Ноги колесом. І що тільки Тортик в ній знайшов?

— Та він її кине, — сказала Ліка.

— Не знаю, — відреагувала Анька. — Я б на твоєму місці, Ліко, не була такою певною.

— Що за наїзди? — випалила Ліка.

Я сиділа мовчки, розуміючи, що кожна з нас продумувала свій план завоювання Тортика. Мені було прикро, що це відбувалося на Дінчин день народження, та ще й в її квартирі. Але навіть я, одягаючи Олину сукню, чекала, що цього вечора Тортик зверне увагу саме на мене.

До кімнати увійшло кілька Дінчиних однокласниць. З деякими ми спілкувалися. З Іркою Сомихою та Вітою Дзусь. А от Каріна нам всім не подобалася. У неї був писклявий голос, і сама вона була вискочкою. Навіщо тільки Дінка її запросила?

— Де ж хлопці, Дін? — сказала Каріна й цим змусила Лиму скривитися.

— Вона мене напружує, — прошипіла мені на вухо Лима. — Бррр…

Знову задзеленчав дзвінок.

За хвилину у двері ввалилися Сірий, Тортик, Толя Ніс і Костя. Останніх двох, здається, Сірий покликав. Вони були його дружбанами. Такі ж огидні, як він.

— Дінка, накривай, — Сірий дістав з рукава пляшку вина. Ніс і Костя теж мали по одній.