Оксана Лущевская - Задзеркалля

За що вони мене осудили? Вони ж не розібралися навіть. Що вони надумали?

Тортик нахабно посміхався біля вікна й курив у кватирку. Як же я його ненавиділа тієї хвилини! Але так само чомусь я раптом зненавиділа Дінку. Мене взяло таке зло, що здавалося, ще мить, і я стану Везувієм.

Де ця Дінка взялася на мою голову? Якби я сюди не прийшла, то нічого подібного не трапилося б. Мені хотілося помститися їй просто за те, що вона є. Яка ж вона була ненависна!

«Помститися їй! Помститися, помститися!» — лупало в мозку. На очах у Дінки я кинулася до вікна, швидко схопила Тортика за комір розстебнутої на два ґудзики сорочки — і поцілувала в губи. Було неприємно. Бридко аж до нудоти. Але я зробила це — зробила Дінці на зло!

Тортик стояв приголомшений, опустивши руку з цигаркою.

— Це ви хотіли побачити? — кинула я до Дінки.

— У тебе що, дах поїхав? — буркнув Тортик.

— Поїхав! — я зрівнялася з Дінкою. І хвилину стояла, мовчки дивлячись їй в очі, її зіниці налякано бігали туди-сюди.

— Добилася, га? Теж мені… — я схопила куртку й вибігла в під’їзд.

Мені страшенно хотілося наздогнати дівчат.

— Сашо! Сашо! — крикнула Дінка, біжучи за мною. — Вибач мене. Це я винна! Я винна!..

— До біса, — прошипіла я собі під ніс.

Я вибігла на вулицю. Що я наробила? Де тепер Ліка, Лима, Анька? Що я наробила?

Дінка винна? У чому?

Адже це я… Боже, що я накоїла? А втім — ні. Дінка таки винна. Чого було зі мною дружити? Хіба вона не знала, як ми її зневажали? Не треба прикидатися вівцею. Усе вона знала!

Сльози стиснули мені горло.

Як по-дурному все вийшло! Як необачно!

Дінка вийшла на вулицю.

— Сашо? — вона простягнула до мене руку.

Я відсахнулася від неї, як від якоїсь примари. Але все ж я стояла там, де вона мене застала. Біля дверей під’їзду.

— Сашо, я не повинна була… — вона говорила тихо, — кликати Тортика і Сірого. Запрошувати вас… Я мусила подумати про це все.

— Що? — я сховала від неї очі.

— Я знала, що Антон несерйозно до мене ставиться. Між нами нічого не було. У кіно раз пішли і в школі пару разів порозмовляли, — вона виправдовувалася переді мною ні за що, адже це я мусила вибачатися за те, що накоїла.

— Тортик, зрозуміло, тепер просто забавляється з усіма… — видихнула Дінка. — Я твоїм подругам сама про це скажу.

— Не треба, — мені було неприємно. Ще тільки Дінка мене перед дівчатами не виправдовувала. — Не треба, чуєш, не роби цього! — обурено крикнула я на неї. — Мені байдуже, що думаєш ТИ і байдуже, що ТИ їм скажеш!

— Добре, Сашо, — покірно сказала вона. — Вибач…

— Вибачаються лузери, слабаки, ясно? — я відвернулася від Дінки й швидко пішла стежкою до центральної вулиці.

На щастя, Дінка мене не наздоганяла. Я йшла до Аньки. Мені хотілося їй все пояснити. Та чомусь Дінкине «вибач» звучало мені в голові всю дорогу.

Діна розуміла, що ще хвилька — і вона приземлиться просто на стіл, за яким сиділо кілька створінь у білому.

Діна хотіла впізнати в їх обличчях казкового Капелюшника, Вовчка і Зайця. Але їхні обличчя радше нагадували розмиті повітряні бульбашки.

«Невже це чаювання божевільних? — зойкнула про себе Діна. — Чи це божевільне чаювання? — їй досі тьмарилося в голові. Чи це дно колодязя, в якому жили три сестри — Ельза, Лейсі та Тіллі? Хоч би мені тут не залишитися».

Діні дуже хотілося зробити ковток чаю. Чи краще води.

Холодної води.

— Я хочу пити! — крикнула Діна.

Створіння заметушилися й стали поквапно вставати з-за столу.

— Я хочу пити! Пити! — ледь чутно промовляла Діна, приземляючись на щось тверде. — Пи-ти… Пи-ти-и…

Я зібралася бігти до Рості в палату, коли з Дінчиного ліжка почувся якийсь шурхіт. Її мама якраз вийшла. Ми з пані Інгою зустрілися поглядами. Вона встала з ліжка й махнула до мене рукою, мовляв, підійти до неї.

«Я — до Дінки?» — проскочила мені перша думка.

Все ж я підійшла.

— Дай-те-пи-ти, — протягнула по складах Дінка. Вона повільно — ледь-ледь — розплющила очі.

Мені гупало в серці.

— Пані Інго, — розгубилася я. — Що… що робити? — я тупцяла на місці.

— Гукни когось з медперсоналу, — відповіла вона. — Тільки швидко!

Я помчала по коридору до ординаторської. Назустріч мені йшов Ростя.

— Я до тебе, Са, — сказав він.

— Там Дінка, — кинула я й хотіла було стати, але мені враз стало страшно, що її життя могло нині бути в моїх руках. — Вона прийшла до тями… — видихнула я. — Треба когось покликати… Там Дінка, — я розмахувала руками на бігу. — Дінка…