Оксана Лущевская - Задзеркалля

— Так, так… але Са… — Ростя відкрив рота, щоб щось ще сказати.

— Потім, — кивнула я.

За хвилину коло Дінки стояв лікар і кілька медсестер. Ближче до мого ліжка випросталася Дінчина мама. Вона трималася руками за бильце. Мов гуска, витягувала голову, щоб заглянути, що робили з Дінкою. Я сиділа на ліжку біля пані Інги.

— Перевіряють тиск, пульс… — сказала пані Інга до мене. — Буде жити… — ледь помітно усміхнулася вона.

Потім приклала руку до серця. Я не зрозуміла того жесту: чи то вона так тішилася за Дінку, чи їй боліло в серці. Але мені й самій кольнуло десь глибоко в грудях.

Тієї ж хвилини я згадала, що на мене чекав Ростя. Я навшпиньки вийшла в коридор, але Рості там не було. Я зазирнула до його палати.

Його ліжко було заслане. Тумбочка — прибрана. Я знову повернулася до коридору. Почала розпитувати медсестер, де він. Дві, що сиділи за столом, щойно прийшли на зміну, вони нічого не знали про Ростю. Потім я вибігла на місце наших ранкових побачень. Рості не було. Я стала біля підвіконня, чекаючи, що саме зараз Ростя підкрадеться до мене навшпиньки й скаже «Вгадай, хто?» Саме так: за мить за моєю спиною почулися чиїсь тихі кроки. Я принишкла в схвильованому очікуванні. Я заплющила очі. Але нічого не трапилося. Я озирнулася — біля вікна стояла Зірка.

— Ти? — розчарувалася я. — А що ти тут робиш?

— Стою з тобою, — зітхнула мала. — Ти сама. І я сама.

— Хто тобі таке сказав? Я чекаю на свого… — я затнулася, бо не знала, як правильно назвати Ростю: моїм хлопцем чи коханим. — На Ростю, — зрештою сказала я. — Ти його не бачила?

— Бачила, — кивнула Зірка.

— Де? — мені загупало в грудях. — Де він?

— Поїхав, — стиснула плечами вона.

— Куди? Куди поїхав, Зірко? — аж підстрибнула я.

— Додому, мабуть, — видихнула мала. — На такііій ма-ши-ні, — дівчинка розвела руками. — Ти хочеш додому? — вона стала навшпиньки і заглянула мені в очі так наївно і жалісливо, мов Кіт у чоботях, що з мультика про Шрека. Мене роздратував її погляд.

— Мушу йти, — сказала я. — Ти теж йди до себе в палату. Добре? Бувай, Зірко, — я зробила крок по сходах.

— А ти вмієш рахувати? — прошепотіла мала навздогін.

— Рахувати? — «Ну що їй ще треба?» — Звісно, вмію.

— А книжки читати?

— Вмію.

— Прийди до мене. Ми порахуємо зірки в небі. Чи сніжинки. Чи білі мухи, ззззз, — вона лунко засміялася і втерла рукавом носа. — Чи просто почитаєш мені книжку, а? У мене є книжка, — кивнула вона, маючи на увазі свою палату. — Прийдеш?

Я подивилася на її брудний рукав і хотіла сказати, що не зможу, що в мене невідкладні справи. Але тут же я згадала про Ростю і про лікарів, які були такі добрі з Зіркою. Мені стало не по собі.

— Завтра, Зірко, прийду, — кивнула я.

Вона слухняно побігла вниз.

— Ззззззззззззззззззззззз, — чути було, як мала тупотіла сходами.

Я ще раз підійшла до Ростиної палати. Дядько Толик поглянув на мене з-за розкладеної газети.

— А де Ростя? — не втрималася я.

— Що ж він тобі не сказав? Його ж виписали! — дядько склав газету. — Він же йшов казати. Його мали забрати завтра, а забрали сьогодні. Щось там батьки. Невідкладне щось. Диви, крутиться, а ніяк не згадаю. Батьки кудись збиралися і, — він почесав за вухом, — словом, поїхав Ростя. Виписали ж! — він наморщив чоло.

— Виписали, — повторила я за чоловіком. — І… він… мені… нічого не… переказав? — я надіялася, що чоловік чогось не доказує, що ось-ось згадає.

— А він же біг до тебе, щоб сказати.

— Біг, — похопилася я.

— Чого ж тоді питаєш? — дядько знову розгорнув газету.

Усередині все захололо. Ростя поїхав! Ростя мене не дочекався! Я ж йому сказала, що Дінка… Я ж хотіла їй допомогти… Точніше — їй треба було допомогти. Дінка приходила до тями. Я не могла її так лишити.

Знову Дінка?

Чому ж Ростя отак пішов?

Ростику, чому ти пішов, скажи?

Як привид, я повільно увійшла до своєї палати. Біля Дінки ще крутилися медсестри. Поруч сиділа її мама. Щоки в неї порожевіли. Дінчині очі зміряли мене. Чи впізнала вона мене? Зрозуміла вона, що то я була біля неї, коли вона опритомніла? Та хіба це важливо тепер?

Мій Ростя пішов.

Ростя!

Усередині пекло.

Я сіла на ліжко. Байдуже глянула на телефон: «У вас одне повідомлення».

Ростя?

«Сашко, це Аня. Подзвони мені!»

Аня?

Після вечірки в Дінки ми з Анькою не розмовляли. Точніше, було так: я прийшла до неї. Вона не захотіла зі мною розмовляти. Сказала лише, що дарма вважала, що мені можна довіряти. І що їй шкода, що вона ставила мене на щабель вище за Лиму і Ліку. Що я нічим не відрізнялася від них. Усе це Анька казала, не відчиняючи дверей. Наче спеціально хотіла якомога більше принизити мене. І таки принизила.