Оксана Лущевская - Задзеркалля

— Що?

— Про Тортика і… про мене!

— Тобто?

— Як ти могла подумати, Анько, що я сама зачинилася з Тортиком на кухні при першій-ліпшій нагоді? Як ти могла повірити, знаючи мене, що я впала в його обійми? — вибухнула я.

— Не знаю. Щось найшло, Сашко. Ну, проїдемо, га? — вона зітхнула. — Ну? Я тобі вірю, Сашко. Ну-у?

— Анько, — я видихнула, — мені треба подумати.

— А що тут думати? Ну-у? — Анька, як зажди, наполягала на своєму. — Ну? Ну-у…

— Добре…

Анька запищала від радощів.

— Сашко, ти мене ощасливила! Мені, знаєш, ще й перед Білкою теж трохи незручно. Я думаю, що вона непогана загалом. Дарма Лима й Ліка її послали під три чорти.

— Дарма, так, — тепер мені знову перед очима була Дінка.

— А ти на що захворіла, Сашко? До тебе можна прийти? Я давно хотіла, але… — чутно було, як Анька вигадувала причину просто на ходу, — домашні завдання, уроки, те-се… Я прийду, га?

— Ні, — відрізала я.

Мені раптом не захотілося, щоб Анька дізналася про те, що трапилося з Дінкою. Так, наче між мною і Дінкою раптом проросла якась непромовлена таємниця.

— Сердишся, ну?

— Ні.

— Гаразд. Ти подумай. Я б прийшла, — Аньчин голос став тихішим. — Тобі ще довго там лежати?

— Не знаю.

— Але ми проїхали, так?

— Так, проїхали. Па, мушу бігти.

— Бувай, Сашко. Я дуже рада, що…

— Па, Аню, — я натиснула на кнопку й скинула Аньчин дзвінок.

Наша з нею розмова, точніше, її розповідь, тиснула мене, і поволі до горла підкочувався клубок. Мені вперше подумалося, що Дінка лежала в моїй палаті через нас: Аньку, Лиму, Ліку й через мене. А може, тільки через мене? Адже скільки разів Дінка намагалася щось мені розказати? Мені стало страшно й боляче. Мені хотілося до Рості. Якби він був поряд, я б йому все розповіла. Росте, ну що таке могло трапитися, що ти просто зник? Росте, чорт забирай, де ти?

Я зовсім не збиралася рюмсати, а проте сховала обличчя в долоні. І плакала мовчки. Якось всередині. Плечі мої при тому здригалися, а в горлі стискалося — не продихнути.

— З усього є вихід.

Я підвела заплакані повіки. Біля мене стояла пані Інга:

— Якщо хочеш, Сашо, можемо поговорити, а ні, то випий чаю і лягай поспи. Що б не сталося — поспи, щоб подумати свіжою головою.

До найменших подробиць я все переказала пані Інзі: про себе, дівчат, Дінку, Тортика, Сірого, побачення, день народження, вино, кухню, огидний поцілунок, сварку, міст, жар, запалення легень, Дінку з отруєнням, останню розмову з Анькою, знову Дінку й мої здогадки, і… про Ростю, мою закоханість, його небайдужість (адже Ростя ніколи не казав, чи кохає мене), і про те, що він мене лишив так просто, взяв — і пішов.

— По-перше, — м’яко сказала пані Інга, подаючи мені кілька паперових серветок, — ти насправді нічого не знаєш про Діну. Не винувать себе. Ти нічого не знаєш… Дай їй час. Дай час собі. Час усе розставить на свої місця. По-друге, я розумію, чого ти так вчинила з Антоном. Зі злості всяке буває. Треба навчитися тримати себе в руках. Але це легко казати. Я он стара, а бач, хникаю про своїх близьких, наче дитина. Кожному хочеться, щоб його любили, — наголосила пані Інга. Я кивнула їй у відповідь з виглядом знавця. — По-третє, подзвони Ростику сама. Я думаю, що це якесь непорозуміння.

— А де взяти його номер? — схлипнула я.

— У медсестер має бути записано. Піди попроси.

— Так! Так! — вирвалося в мене. — А він? Він чого не попросив? — завагалася я.

— Буде нагода дізнатися, — кивнула вона. — Йди.

Я втерла очі й підійшла до медсестри на чергуванні. За кілька хвилин я вже тиснула кнопки старого лікарняного телефона. Коли пішли гудки, я заплющила очі й стала слухати гупання свого серця.

Скільки він мені всього наговорив! Спочатку його голос дзвенів. Він радів, що я подзвонила. Потім — шурхотів. Він пояснював, що його батьки мусили терміново їхати до Києва зустрічати когось із Європи, хто приїхав за програмою всиновлення дітей. «Я ж так і не встиг тобі розказати про своїх батьків!» — повторював він.

За словами Рості, його тато з мамою займаються програмою соціального захисту дітей і допомагають охочим всиновити дітей. А ті двоє іноземців, що прилетіли вночі, пропустили свій рейс і змушені були міняти літак. Отож, вийшло, що батькам треба було їх зустріти. Тому забрали вони Ростю без попереджень. Добре, що лікар дозволив його виписку ще вдень. Інакше тато з мамою не знали б, що робити з малим Ростиком. А він, як сказав Ростя, обіцяв хлопчику ніколи його не залишати. Ніколи. Він дав слово, коли підібрав малого біля метро. Виявилося, що Ростик-молодший втік із притулку. У нього не було батьків. Загинули. А родичі від нього відмовилися. Відтоді він живе з ними. Батьки його всиновили.