Оксана Лущевская - Задзеркалля

Малого самого на ніч не залишити, казав Ростя. А їхати батькам довелося удвох. Потім Ростя перейшов на шепіт і сказав, що дуже боявся, що втратить мене, що він не може дочекатися ранку.

Серце гупало, як шалене, всередині.

Він не дотямив взяти мій номер телефону, а в лікарні видавало весь час зайнято. Він потерпав від того, що так трапилося.

«І я теж!»

Він дуже хоче мене побачити, повторював він разів десять.

«І я…»

Він сказав, що не знає, о котрій прийде, але просив, щоб я його чекала.

Я повернулася до палати.

Пані Інга спала. Чи дрімала. Хоч би як мені хотілося їй розказати про нашу з Ростею розмову, я вирішила її не тривожити.

Дінка сиділа в ліжку. Біля неї вертілася мама. Дінка кліпнула на мене — і відвернулася.

Я трохи постояла біля своєї тумбочки, перекручуючи в голові все, що мені сказав Ростя. Тоді наважилася й підійшла ближче до Дінчиного ліжка:

— Ти як, Діно? — спитала я й поглянула на її маму.

Діна не подивилася на мене. Але я бачила, як заворушилися кутики її губ.

— Лікар сказав, що краще, — натомість відповіла її мама.

— Добре, — кивнула я й відійшла, щоб не набридати.

Я лягла в ліжко й почала знову прокручувати розмову з Ростею. Як же я за ним скучила! Ми не бачилися кілька годин, а мені здавалося, що минула вічність від нашої останньої зустрічі. Мені захотілося повернутися туди, де ми звикли зустрічатися. Постояти там трішки, відкрити кватирку й вдихнути ковток свіжого повітря, що я й зробила.

Я згадувала, як Ростя показував мені зірки. Називаючи кожну: Сіріус, Вега, Проціон… З неба падав пухнастий сніг. І весь лікарняний двір світився від його білизни. Один, два, три — я рахувала сніжинки. І тут згадала, про що мене просила Зірка: «Прийди до мене, ми порахуємо зірки в небі чи сніжинки…» Я поглянула на годинник. О пів на десяту. Мала могла вже спати. Утім я все ж збігла на перший поверх, це було дитяче відділення.

— Сашо, — почула я дитячий голос, — я тут! — За столом біля телефону сиділа Зірка. — Чекаю на медсестру. Не можу спати. А ти до мене?

— До тебе.

— Читати чи рахувати?

— І те, і те, — усміхнулася я. — То що перше?

— Білі мухи, ззззззззззззззззззззззззззз, — Зірка намагалася видертися на підвіконня, і я її підсадила. Ми стали рахувати спершу зірки, потім сніжинки. Потому ми читали казки, які принесла для Зірки медсестра. Мала засинала просто на стільчику. Вона кумедно клювала носом і намагалася розліпити повіки. Але сон не питався. Медсестра дозволила мені віднести дівчинку в ліжко.

— До завтра, — прошепотіла я Зірці на вухо.

— Ззззззззззззз, — вона повернулася на бік і засопіла.

У моїй палаті вже вимкнули світло. Але жінки досі перешіптувалися між собою. Дінчина мама вперше говорила про якийсь там серіал, що зараз ішов на ТБ. Дінка не спала. Але й не розмовляла також. Вона відвернулася від мене, коли я намагалася чемно до неї кивнути.

Розмова з лікарем-психотерапевтом нагадувала Дінці бесіду Аліси з герцогинею на крокетному майданчику. Лікарка мотала великою головою і з кожного Діниного слова виводила мораль.

— Навіщо ти так вчинила?

— Мене ніхто не любить…

— Як це ніхто? А як же батьківська любов?

— Я батьків і маю на увазі, — з притиском мовила Діна. — Вони мене не люблять.

Лікарка наморщила чоло.

— Це вони тобі так сказали?

— Ні, — кивнула Діна.

— Порозмовляй з ними.

— Намагалася.

— І?

— Тато з нами не живе два роки. Як мені з ним розмовляти? Він одружився. Він поїхав з нашого міста.

— А в школі в тебе як?

— Перейшла в нову школу. У моїй старій школі всі знали про мого батька. Я навіть трохи сиділа за партою з хлопцем, що був би мені… був би… Зведеним бра… Я не можу промовити цього слова. Я не могла там, — скривилася Діна. — У тій школі.

— А в новій?

— У новій, як і в старій…

— Це як?

— Мене ніхто не любить! Я — лузер. А таких ніхто не любить. Навіть, — вона знайшла в собі сили подивитися в широкі очі лікарки, — тато і мама. — Діна завагалася. — Особливо тато. — Вона помовчала. — Ні, мама. Особливо вона.

Діна більше не слухала запитань лікарки. Вона знала, що та скаже. Те саме, що сказала потворна Герцогиня: усе на світі обертається довкола кохання. Так, Діна в цьому не сумнівалася ні на мить. От тільки тоді всі довкола не любили її та й зараз не люблять. Але тепер, здається, вона теж нікого не любить. Їй неприємно бачити маму.