Оксана Лущевская - Задзеркалля

Ми разом зіскочили зі своїх місць і навіть не помітили, як зненацька для себе самих схопились за руки й побігли по допомогу. За хвилину пані Інзі зробили ін’єкцію. Скоро вона прийшла до тями. І навіть вибачилася за те, що нас налякала.

— Хворе серце, — сказала вона й кинула в рот якусь пігулку.

— У моєї ма… ми, — тихо видихнула Діна. — Теж хворе. Напади, як у вас. Але знаєте що? — сказала впевненіше, і голос її прозвучав гучніше. — Ми Толика до вас більше не пустимо.

Я була рада чути її голос. Не знаю, чому. Я не могла собі цього пояснити.

— Так, не пустимо, — підтвердила я й хотіла зустрітися з нею поглядами, але Діна вкотре відвела очі. Потім вона якось сумно перевірила годинник. Я чомусь подумала, що вона хвилювалася за свою маму. Особливо після того, що трапилося з пані Інгою на наших очах.

Потому прийшли мої батьки і Оля. Вони мене втішили, повідомивши, що розмовляли з лікарем. Він сказав, що мої легені майже чисті, і мене випишуть за день-другий. Отож, з понеділка я вже зможу піти до школи. Я не знала, чи насправді мені хотілося повертатися до школи, хоча після тієї довгої розмови з Анькою відчувалося велике полегшення. Якщо ж Лима й Ліка вирішили таки бавитися в дурні ігри Тортика, то їхні справи. Я була рада, що Анька на моєму — з… Дінкою? — боці.

«Анько, мене скоро випишуть, — написала я есемеску. — Немає потреби приходити. Побачимося!»

«Он як… — прийшла відповідь. — А я збиралася прийти завтра!!!»

«Я за пару днів буду вдома, — подумавши, додала я. — Хочеш, приходь до мене. Па!».

«Додому?»

«Так».

«Ок. Тоді подзвони, коли! Па!»

Я проводила батьків з Олею до центральних дверей. У тата був гарний настрій. Йому заплатили преміальні й похвалили його успіхи на черговому офісному мітингу. Він відразу подарував мамі пальму у вазоні, яку вона давно мріяла поставити в коридорі. Ми голосно розмовляли й сміялися. Коли ми всі зупинилися біля дверей, я краєм ока помітила маленьку постать, що сховалася за стіну.

— Зірка! — пирснула я сміхом. — Ах ти, шпигунко! Виходь, ну ж бо!

Мої переглянулися. Я нічого не казала їм про Зірку. Довелося розказати, хто вона така і як ми з нею познайомилися. Доки я говорила, Зірка вертілася біля нас, як кошеня. Оля дуже здивувалася цій історії. Сказала, що ніколи не думала про «багатодітну» та всіх її дітей. Як і всі, вважала її «зозулею», а їх «зозуленятами».

— Зірка — наша найясніша зірочка, скажи? — я перевела на неї погляд.

— Зірок на небі багато, — вона розвела руками. — Вега, Проціон, — мала задумалася, намагаючись згадати те, чого я її навчила. Або те, чого навчив мене Ростя?

— Сіріус, Полярна зірка, — додала Оля. — Йдемо далі?

— Далі, ні, не зараз, — відповіла Зірка. — Ввечері. На небі. Так, Сашо?

— Угу!

Поцілувавши батьків і Олю, я взяла Зірку за руку, і ми пішли сходами.

Між другим і третім поверхами мала підійняла пелюстку рожевої троянди.

— Бач? — подала вона мені.

— Хтось комусь приніс квіти, — сказала я. — Або це кур’єрська доставка.

— Навіщо?

— Що? Квіти? Чи доставка?

— Все…

— Буває, що хтось комусь робить сюрприз, — міркувала я. — Чи дякує за щось. Або освідчується в коханні, — я подумала про Ростика. Мабуть, він теж зараз думав по мене. Вкотре захотілося йому подзвонити. Було по обіді. А він досі не прийшов. Ростику, ну де ж ти?

Діна сиділа перед лікаркою мовчки. Їй хотілося сказати, що вона дуже хвилюється за маму, яка повинна була повернутися відразу після обіду. Напевно, просто запізнюється. Кортіло сказати, що після того, що трапилося на її очах з пані Інгою, їй дуже хотілося побачити маму. Так сильно, як ніколи. Але тільки вона знаходила потрібну фразу, як відразу починало калатати серце, зсудомлювало горло, і вона не могла вимовити ні слова.

— Я хотіла дійти до саду й пожити в Задзеркальному домі, — нарешті промовила Діна. — Я читала, що там є гарний камін і вітальня. Там Король і Королева. Я втомилася жити в домі, де немає тепла.

Лікарка кивнула.

— Ми любили розпалювати вогнище в каміні. Тато любив. Відтоді, як він пішов, ніхто каміном кімнати не гріє. Мама десь у своєму світі. Я думала, що вона зверне нарешті на мене увагу, коли я чимось відзначуся. Що ж мені робити? Щоб вона любила мене ? — схлипнула Діна. — Що робити, щоб я знову полюбила тата? Що робити… — Діна глянула лікарці в очі, — із Сашею? Із усіма, хто… Як же я їх не люблю!

Діна перевела погляд на вікно. Пролітали сніжинки.