Оксана Лущевская - Задзеркалля

— А як там у Керолла? — задумливо, не по-лікарськи, сказала жінка. — Про сніг, що огортає дерева й поля білим простирадлом, про його тиху любов до них?

— Ви теж читали? — здивувалася Діна.

— Ага. І ще читала казку про «Бруно і Сільвію». Там остання фраза: «Скажи, Сільвіє, а що робить світ таким блакитним і прекрасним?» Я досі цитую це для своїх дітей, Діно. А як ти гадаєш що, Діно?

«Лю-бов», — промайнула думка, але Діна знову змовчала.

Ми із Зіркою забігли в палату наввипередки. Дінка чомусь стояла біля мого ліжка. На долоні в неї було кілька трояндових пелюсток.

«Це ще що?» — тенькнуло мені в голові.

Помітивши мене, Дінка полохливо відступила на крок від мого ліжка. Утім вона так і тримала кілька пелюсток, тепер уже міцно затиснувши їх у руках. Я нічого не розуміла.

Коли я глянула на пані Інгу, вона усміхнулася кутиками вуст і кивнула на моє ліжко. Зірка відпустила мою руку й підбігла ближче до Дінки.

— Доставка, — сказала вона, тицяючи пальцем.

— Що?

— Доставка, — повторила Зірка.

Я стенула плечима й нарешті наважилася підійти.

— Боже мій! — я прикрила рота рукою від несподіванки.

На моєму простирадлі була викладена з кольорових трояндових пелюсток заповітна фраза: «Я ТЕБЕ КОХАЮ».

— Тобто? — я зовсім розгубилася, уп’явшись очима в Дінку. Вона промовчала. Пані Інга теж. — Це ви таке вигадали?

— Ні, не ми, — нарешті сказала пані Інга. — Хоча ми теж до тебе прикипіли всім серцем.

На диво, Діна кивнула.

— Але це не ми, — повторила пані Інга. — На, — вона простягнула мені папірець.

— Чекаю, як завжди, між третім і другим поверхом, — прочитала я вголос, і здалося, що моє серце ось-ось вибухне. — Ростя? — кинула я поспіхом. — Зірко, побудеш тут?

Дівчинка мене не слухала, вона підхоплювала пелюстки й прикладала до носа.

— Пахне, — повторювала на кожну. Потому вона клала пелюстку на місце. І потягла Діну за руку. — Понюхай.

Я вибігла на сходи. Серце теленькало: «Ростя! Ростя! Ростя!»

Він стояв біля вікна. Поряд крутився малий.

— Саша! — радісно сказав хлопчик.

— Я не сам, — Ростя трохи зашарівся. — Не міг. Батьки ось-ось мали повернутися. І я… Треба було Ростика із собою взяти. Я хотів сам. І тому чекав. Думав вийде… а ще квіти. Їх мали привезти після обіду. Точніше пелюстки. Отож, я… — Ростя говорив так, наче вибачався. Я набралася сміливості, підійшла до нього впритул і приклала йому до вуст руку.

— Ми все зібрали! — почулося з третього поверху. — У банку з-під варення! Буде трояндове варення, — то Зірка дивилася на нас зверху вниз.

— Біжи сюди, — кивнув Ростя.

Мала миттю наскочила на Ростю і засміялася.

Потому нас нагнали в палату. Чергова медсестра сказала, що якщо я хочу, щоб мене виписали, то мушу швидше забирати всіх своїх гостей і не стовбичити на сходах. Звісно, вона не проти була, щоб Ростя посидів у нас. Здавалося, що доки Ростя перебував у лікарні, його полюбили всі. Але ніхто — я певна! — ніхто не любив його так сильно, як я.

У палаті я не зводила очей з Рості. Ми трохи посиділи мовчки. Потім я дістала цукерки, що мені принесли батьки, і заварила всім чай. Видно було, що Діна хотіла триматися осторонь. Та водночас у її очах можна було прочитати, що їй все ж було не байдуже до нас.

Діна вже мала набагато кращий вигляд. Якби ми всі не знали, що з нею трапилося, то ніколи б не здогадалися, що кілька днів тому вона була за крок від смерті. Ніхто з нас, звісно, не думав про це говорити. Діна сьорбала чай з чашки, інколи вдавала, що їй все одно, але більше таки усміхалася при наших розмовах. Усе ж я бачила, що вона була чимось заклопотана і часом поглядала на годинник.

— Будемо збиратися, — сказав Ростя. — Може, тато з мамою вже приїха…

— А моя мама вам нічого не казала? — раптом перебила Ростю Дінка й поглянула спочатку на мене, а потім на пані Інгу.

— Ні. А що?

— Вона б мала вже бути.

— Певно, — пані Інга теж звірила час. — Скоро прийде, — намагалася заспокоїти її пані Інга.

— Проведеш нас, Са? Час іти, але я буду вранці, — Ростя натягнув на малого шапку.

— Так, — я встала й поглянула на Дінку. — Я зараз запитаю в медсестри, хочеш? — сказала я. — Може, твоя мама їй щось сказала?

Діна зітхнула й знову глянула на годинник.

— Так.

Я провела Ростю до другого поверху, і ми, як завжди, зупинилися на хвильку біля вікна, щоб подивитися на небо. Ростик попросився, щоб його підняли на підвіконня. Доки малий розглядав небо, Ростя взяв мою руку, потримав її хвилинку й поцілував.