Оксана Лущевская - Задзеркалля

— Сьогодні чудовий день! — сказав до мами чоловік в білому.

— Як там справи? — з-за плеча жінки в білому виглядала Саша. Погляд її був розгубленим.

«Вона, мабуть, як Чеширський кіт, — міркувала Діна, — думає, що цілком достатньо бачити її голову».

Діна заплющила очі. Їй знову хотілося мчати стрілою вниз.

«Якщо моє товариство нікому не потрібне, то чого вони тут зібралися? Якщо мене ніхто не любить, то краще жити на дні колодязя», — Діна старалася уявити дверці до Задзеркалля, але вкотре відкривала очі й бачила білі двері лікарняної палати.

До Дінки весь час навідувалися медсестри. Метушилися. До неї усміхалися жінки нашої палати. Пані Інга вкотре підморгувала мені з ліжка, киваючи на Діну. А я сиділа на ліжку, підібгавши ноги, й поглядала на телефон. Я намагалася уявити, як Ростикові пальці бігають екраном, набираючи мій номер. Мені уявлялося, як летять невидимі радіосигнали з його серця в моє. Здавалося, я чула його дзвінкий голос. Як він говорив, коли був у захваті. Або його тихий голос, м’який, як його великий пухкий халат. Його шепіт.

Ростю, де ти, врешті-решт?

Мені страшенно хотілося йому подзвонити. Я стала перебирати номери телефонів у своєму електронному записнику. Та Ростикового номера я не записала. Але тут мене осінило, що ж Ростя теж не має мого номера мобільного. Ми збиралися обмінятися, та все забували, бо й так були поряд.

«І що тепер буде?» — на очі навернулися сльози. «Сашко, подзвони мені, — знову заблимала есемеска. — Аня».

— Hi, — кивнула я. — Не хочу, — мені не хотілося думати ні про кого, крім Рості.

«Або я тобі, — ще одна есемеска, — сама подзвоню. Уже дзвоню!»

Завібрував телефон. Анька. Я хотіла вимкнути телефон. Та через нерви, переживання за Ростю, натисла не на ту кнопку. — Алло! — я неохоче пошвендяла з палати в коридор і сіла на стільці.

— Сашко, це я! — голос Аньки, як завжди, звучав впевнено. — Керівничка сказала, що ти захворіла. Давно сказала. Але я, — Анька зробила паузу, — була трохи зайнята. Скільки всього відбулося, Сашко. Не повіриш. Це просто фініш, — вона примовкла, бо весь цей час я не відповідала. — Сашко, давай проїдемо те, що трапилося. Ну, проїхали?

Мені хотілося помиритися з Анькою. Але думками я була дуже далеко від того, що нині тараторила вона.

— Сашко, ти слухаєш?

— Так, — кивнула я автоматично.

— То проїхали? Ну, що ти мовчиш? Так, я недобре вчинила з тобою. Але ж ти теж не подарунок. Ну? Що ти втнула в Білки на дні народження! Ти, бува, не чула про Білку? Про неї тут різні плітки ходять. Зникла вона, одне слово. А вчителі ні бе ні ме. Мовчать. Ліка хотіла була рознюхати… Але, слухай, Сашко, я посварилася з Лікою і Лимою. Хай йдуть куди подалі. Чого ти мовчиш? — чути було, що Анька розгубилася.

— Тебе слухаю, — я весь час поглядала на двері, бо мені здавалося, що Ростя ось-ось увійде. Не міг же він отак мене покинути!

— Слухаєш?

— Так.

— Лима й Ліка посварилися, бо мене Тортик покликав на побачення. Але я не пішла. А вони, мовляв: «Ти нас підставила! Не віддавати ж Тортика Білці чи, чого доброго, Сашці,» тобто тобі, Сашко, чуєш? Ні тебе, ні Білки в школі, а вони паряться. Але я ж, Сашко, не зовсім дурна, чуєш? Я ж чого із Сірим була замутила? Я, Сашко, від нього взнала, що Тортик вирішив пацанам довести, що він крутий. Ой, не можу! Сашко, чуєш? Ну, добре, є в ньому щось, так? Чого брехати? Усі ми були запали. Але він собі такі спортивні ігри влаштував, чуєш, Сашко? З нами! Хоча Ліка й Лима наполягають на тому, що краще бути з Тортиком, доки він на нас звертає увагу. А я їм: тю, чи ви про таке мріяли? Хай би він хоч визначився, з ким точно хоче зустрічатися! Але Антон! Торт! Де там Тортик! І ще — Лима казала, що Білка їй хотіла пояснити про тебе й про Тортика. А вона її слухати не стала. Зрозуміло, а чого її було слухати? Полила б тебе брудом, ні? Але Лима й Ліка теж іще ті. Наїхали на мене ні за що. Ще й Сірого закрутили. Він з ними в кав’ярню ходив чи куди? Одне слово, кудись ходив. Чуєш, Сашко? — нарешті Анька зробила паузу.

— Чую.

— Що ти скажеш?

— Я відразу була проти всього цього, — тихо сказала я.

— Проти чого? Сірого? Тортика?

— Обох. А Тортик той зовсім з привітом.

— Чого тоді ти цілувалася з ним?

— На зло.

— Кому, Білці?

— Вам усім!

— Не зрозуміла…

— Аню, а чого ви не вислухали Дінку? — мені уявилася немічна Діна. — Адже я знаю, що вона вам хотіла сказати. Знаю! Вона хотіла пояснити той випадок.