Оксана Лущевская - Задзеркалля

— Анько, — просилася я, — якби ти дала мені можливість пояснити, то зрозуміла б, що я інакше вчинити не могла.

— Що? Не могла не обійматися з ним? Ти ж на нього сама напала!

То вона знала про той ненависний поцілунок? Невже Сірий сказав? Він же знає, що я утнула.

— Так, — відповіла я, але сама розуміла, що могла вчинити інакше. Навіщо я зробила так, я не знала. То була злість на все відразу. Та ще те вино, яке запаморочило все в моїй голові. Але мені так хотілося пояснити Аньці, який Тортик насправді. Мені хотілося, щоб вона зрозуміла, що він не вартий був наших суперечок. Хотілося розказати про те, що я почула від Дінки. Та Анька не дала мені шансу.

У школі дівчата почали мене ігнорувати. Усі, крім Дінки. Та я точно вирішила, що Дінка мені не подруга. Я не могла терпіти слабаків. А Дінку вважала саме такою. Тим часом Дінка знову підійшла до мене в школі:

— Сашо, давай я поясню все дівчатам, — запропонувала вона ще раз.

— Білко, — я хотіла нагрубити їй, — чи ти пам’ятаєш нашу розмову?

— Так.

— От і відв’яжися!

— Дивно, — Дінка знітилася. — Я чомусь думала, що ми могли подружитися. Я навіть хотіла з тобою поділитися дечим. Пам’ятаєш, ми за чаєм розмовляли, і я хотіла… тобі дещо…

— Ні, — навмисне відрізала я, хоча добре пам’ятала про камін, дві зими і ще щось із татом, про що Дінка не стала говорити, бо могла прийти її мама. — Відчепись, Білко! Йди до біса! Відчепись! — я навмисне сказала голосніше, бо побачила Аньку, яка йшла мені назустріч.

Я відійшла від Дінки на декілька кроків. Вона печально подивилася на мене й зникла в юрмищі шкільного коридору.

— Аню, послухай, — почала я. — Анько, ти маєш мене вислухати! — я стала перед нею, не даючи пройти.

— Я йду на побачення, — скривилася вона. — А від тебе мене нудить, — вона поправила зачіску й пройшла біля мене так, наче була царицею, а я — її служницею, яка не заслуговувала й крихти з її долоні.

— Анько, — ще раз сказала я, — але в мені раптом заговорила гордість, і я відвернулася. — То йди до біса!

Коли Анька вийшла зі школи, я ще довго стояла у фойє біля вікна й вкотре думала про те, що, може, не варто було так поводитися з Дінкою. Адже вона непогана. Але шукати Дінку й вибачатися мені не хотілося.

Навіщо? Принижуватися? Чи слухати, як вона принижує себе?

Було страшенно неприємно знати, що завтра мені знову йти до школи й знову переживати цю саму епопею з примиренням. Бо якщо я не помирюся з Анькою, то не зможу вчитися разом з нею в одному класі. Кину все! Мені було боляче. Я була сама не своя.

Того вечора я пішла не додому, а до річки. Я аж пашіла і йшла, не застібаючи куртки. Зняла шапку. Потім довго стояла на мосту. Мені дуже хотілося, щоб Оля просто зараз поверталася з роботи. Вона зазвичай поверталася близько шостої, бо лишалася вести групу продовженого дня. От я й простояла аж до шостої однісінька. Коли нарешті Оля мене побачила, я була схожа на бурульку, за її словами. Принаймні у мене був синьо-червоний ніс. Навіть волосся вкрилося інеєм. Та дивно. Я справді не відчувала холоду. Я готова була розказати Олі про все. Але мене аж тіпало, я тряслася так, що зуб не попадав на зуб. Не від холоду. Від бурі всередині. Олі я так нічого й не сказала, бо ввечері в мене піднялася температура. Вранці я не пішла до школи. А через день — потрапила в лікарню.

— Не кажи нікому з дівчат про міст, якщо хтось з них запитає, — то було єдине прохання до Олі. Мені не хотілося, щоб про це дізналися Анька, Лима й Ліка. Тим паче — Дінка. Ще подумали б, що я слабачка.

Та, як виявилося, усі таємниці відкриваються: ось Дінка потрапила в мою палату. Ось Анька просила їй подзвонити, мабуть дізналася, що я тут. А мені врешті-решт ставало байдуже: я думала про Ростю. Я скучала за Ростею. Нестерпно! Ростю, де ти?

Діні здавалося, що вона повинна була ввійти в той прегарний сад, про який мріяла. Натомість вона бачила метушливих людей у білих халатах, які трохи скидалися на слуг королеви.

Утім тут не було ані крокетного майданчика, ані трояндового куща.

Сюди не збиралася Чирвова Королева, щоб зіграти в крокет.

І люди в білому були ані краплі не схожі на карти з гральної колоди.

Діна вкотре відкрила очі — й укотре нічого не зрозуміла. Перед нею стояла її мама. А за нею — люди в білому.

— Як ти, дитино?

Діна не хотіла їй відповідати. Їй було дуже неприємно бачити матір. Їй страшенно хотілося ковтка води.