Оксана Лущевская - Задзеркалля

«Навіщо вона сидить тут день і ніч? Краще б ішла додому! Забула б назавжди! Краще, якби вона не приходила!»

Неприємно бачити Сашку.

«Чого вона тут? Як таке могло трапитися? Ця огидна Сашка заглядає і шкіриться».

Огидно бачити лікарів.

«Скільки вони будуть усе перевіряти?»

Зненацька Діні стало прикро від того, що вона так і не дійшла до Задзеркалля. Хоча, згадуючи про темінь, холод, спрагу і дно колодязя, Діна сумнівалася, що їй схотілося б йти далі.

«Чи краще йти ? — думала вона. — Якби мене хоч хтось любив! Якби я хоч когось любила! Мені тут не місце…»

— Як ви гадаєте, — Діна обірвала мовчання, яке запанувало між нею й лікаркою, — що треба, щоб мене любили?

їй також хотілося додати: «щоб я любила», але вона не наважилася.

— Бути Діною… — слова повільно злинули з уст лікарки. — Бути Діною.

Зірка вранці прибігла до мене в палату. Не встигла вона зайти, як за нею вбігла медсестра.

— Не хоче без тебе йти на інгаляцію, — сказала вона. — Ти ще ходиш на процедури?

— Так, ще два рази йду на парафін і один — на електрофорез, — я усміхнулася малій.

Жінки в нашій палаті зашаруділи й одна за одною стали пригощати Зірку чимось смачним.

— Будь ласка, — знову сказала медсестра, — відведи її. Чи сходіть разом, там кабінети поряд.

Виходячи з палати, я помітила, що Дінка не спала. Її мами не було поряд. Учора ввечері я краєм вуха чула від медперсоналу, що якщо Дінці стане краще, то її мама піде на ніч додому. Адже вона зовсім виснажилася, сидячи біля дочки. Пані Інга погодилася наглянути за Дінкою в разі потреби.

Коли Зірка пробігла біля Дінчиного ліжка, вона зупинилася, опустила руку в кишеню й дістала пригорщу цукерок, які щойно отримала. Вона повільно розглядала кожну цукерку. Далі акуратно розмотала одну.

— Ось, — вона простягнула цукерку Дінці.

— А чого без обгортки? — це були перші слова Дінки в нашій палаті, за винятком того, що, опритомнівши, вона просила пити.

— Я їх збираю! — гордо піднесла темну голову Зірка. — Маю вже 99 і половинку.

— Половинку?

— Так, один батончик був міцно заклеєний, і обгортка порвалася.

Дінчині очі примружилися, готові усміхнутися, обличчя стало світлішим. Я дуже хотіла з нею заговорити, але не наважувалася.

Після процедур я відвела Зірку в її палату. Я надіялася, що зовсім скоро прийде Ростя. Він же обіцяв прийти, коли батьки повернуться. Але коли вони повернуться?

Я думала про його батьків. Вони займалися чимось таким, що в нашій родині ніколи й не обговорювалося. Щоправда, Оля якось мені розповідала про місіонерів, що приїздили до школи-інтернату. Тепер на місці тієї школи зробили санаторій. Ростикові батьки мені нагадували героїв мультика «Суперсімейка». Я уявити не могла, як живе ця «суперсімейка». Я весь час про них думала, вони мене приворожили.

Повертаючись до палати, я відчувала щем у серці. Що, коли Ростя чекає на мене? Але в палаті був лише онук пані Інги. Сама пані Інга. І Дінка.

Хлопець сидів на стільці біля ліжка набурмосений, як індик. У руках тримав шапку і пошарпаний пакет. Він сопів, і було видно, що почувався розгублено в нашій «жіночій» компанії. Зустрівшись зі мною поглядом, Дінка навмисне втупилась у якийсь журнал.

Онук пані Інги підвівся й почав натягувати в’язану шапку.

— Мама питала, чи довго ще вам тут бути? — кинув він.

— Ще недовго, Толю, — тихо й делікатно промовила пані Інга.

— Ви б уже йшли додому. Роботи купа… — при цих його словах ми з Дінкою неочікувано зустрілися поглядами й вмить відвернулися одна від одної, — у нього впала рукавиця, і він став незграбно діставати її із-під стільця, ще більше сопучи носом. — То що, коли на вас чекати? Що мамі казати? — він насилу-таки натягнув рукавицю на грубу руку й поривався піти.

— Не знаю, Толю, — пані Інга дивилася в його маленькі очі.

Який дурень…

Два роки тому померла моя бабуся, а пані Інга дуже нагадує мені її. Не знаю навіть, чим. Мабуть, тихим голосом й інтонацією. Після нашої з пані Інгою розмови вона стала по-особливому дорогою мені. Мені просто захотілося вставити своїх п’ять копійок і сказати, щоб він не смів більше так із нею розмовляти. Але я не насмілилася. За хвилину Толю вже як вітром здуло з нашої палати.

— Пані Інго, не звертайте уваги, — почала я, але враз помітила, що вона зовсім не реагує на мої слова. Натомість вона схопилася за серце. — Пані Інго! — крикнула я. — Діно! Діно! Їй погано, — вирвалося в мене.