Оксана Лущевская: Задзеркалля

Коли Ростя пішов, я запитала медсестру про Дінчину маму, але та сказала, що жінка повинна була бути тут о 16.30. Тобто медсестра не знала. Пані Інги в палаті не було. Вона десь вийшла. Ми залишилися з Дінкою наодинці. Уперше за весь цей час.

— Може, подзвони їй? — запитала я, не знаючи, з чого розпочати нашу розмову. — 3 мого телефону чи маєш свій?

— Ні, не треба. Не маю. Але я… — опустивши очі Діна повільно сказала, — я не хочу.

— Тобто? Але ж ти хвилюєшся, — я не зовсім розуміла її думку.

— Саш, — я помітила, що Дінчині щоки почервоніли, — Сашо! — крикнула вона. — Мама про мене забула! Я почувалася зовсім сама! Сама! І він теж… теж про мене забув! Він забув…

— Хто він? — наважилася промовити я.

— Батько!

— Хіба так може бути, Діно?

— Забув про ВСЕ! Про камін. Тепло. Час, проведений разом. Про наші вечірні ігри в доміно. Про вихідні. Він ЗАБУВ! А потім забула вона… І коли я їй про це сказала… Вона, ВОНА, — по Дінчиному обличчю тепер текли сльози, — зробила вигляд, що не чує мене. І мені хотілося… — вона говорила надривно. — Хотілося заснути… і прокинутися в зовсім іншому світі… В іншому… Без них… Або з ними… З ними! Але там, де затишно… Де горить камін… Де вони разом… Де я — з ними…

Мене прошив такий біль, що я й слова не могла промовити. Я тепер зрозуміла, що це й було те, що мені хотіла сказати Дінка ще тоді, у перший день нашого з нею знайомства. Вона хотіла сказати про своїх батьків і про її самотність. Не дарма ж вона розпочинала ту розмову про камін.

— Як же я від вас усіх хотіла втекти, — сказала Діна. — Від усіх!

— Дінко, пробач мене за Тортика, — раптом мені самі собою вилетіли слова.

Діна втихомирювалась. Хвилину вона сиділа, просто дивлячись на мене. Її щоками повільно котилися сльози.

Мені було страшенно її шкода.

Мені було шкода себе за всі ті дурниці, що я накоїла.

Мені хотілося розпочати все спочатку.

Я подумала, що якби я ще раз застрягла в ліфті перед Дінчиною квартирою, то обов’язково подружилась би з нею по-справжньому.

Я б інакше повелася в школі.

Я би ніколи не зіпсувала їй день народження.

І ніколи не поцілувала б того бридкого Тортика.

Та що я тепер могла змінити? Усе це трапилося.

— Дінко, ти розумієш, — я не могла знайти слів. — От я не навмисне. Усе сталося само собою. Я не хотіла. Я навіть подумати не могла. Я не думала… — Діна слухала мене дуже уважно. Жар відходив від її щік. — Я просто хотіла… Так вийшло, Діно! — мені було соромно, але слова так і не приходили до мене. Мені хотілося сказати все так легко, як то часом кажуть у кіно. Раз — і пояснення. Але насправді це було значно тяжче. Слів не було — і все тут. — Діно, так вийшло… — видихнула я вкотре. — Ось так…

Діна встала з ліжка й підійшла до вікна.

— То моя мама? — вона потягнулася до моїх окулярів, що лежали на тумбочці, і її щоки знову запашіли. — Мама йде? — кивнула Дінка до мене так, наче між нами щойно й не було тієї натягнутої розмови. — Думаєш, у неї теж, як у тебе, просто так вийшло? — сказала вона. — Просто так?

— Так!.. — перебила її я, бо бачила, якою сиділа її мама всі ці дні. Я бачила, як вона змінилася на обличчі. Я бачила всі її переживання.

— Я зараз, — зронила Дінка, і за хвилину її вже не було в кімнаті.

— Боже мій! — я схопилася за голову. — Що вона робить? — я хотіла її наздогнати.

Я раптом подумала, що Дінка зовсім втратила розум. Не дарма ж вона ходила до психіатра. Я схопилася за підвіконня і хотіла було бігти до медсестри, щоб розказати їй, що Діна побігла бозна-куди. Та тільки-но я зрушила з місця, як мене щось змусило знову повернутися до вікна, і я просто вгрузла в підлогу: Діна бігла назустріч своїй мамі! У халаті. У капцях.

Падав сніг.

Світив ліхтар.

На моїх очах Діна підбігла впритул до матері. Видно було, як надривно вона щось їй говорила, як матір знімала з себе пальто й накидала на Дінку, як Дінка обіймала її.

Сльози наверталися на очі. Здавалося, що я гостро відчувала і Дінин біль, і її радість. Я знала, що в цю мить вона переступала через щось у собі. Оте важливе, про що говорила пані Інга. Те, що потребувало часу.

— Мені здається, що це все наснилося, — сказала Діна. — Я кудись летіла, а врешті потрапила туди, куди потрапляти не хотіла. Усе, що хотіла, — Діна затнулася, — я, здається, уже маю. От лише б тато прийшов, і ми б розпалили камін на дачі.

— Розумію, — сказала лікарка. — Це може колись статися. Нехай не так швидко, як тобі хочеться, але все ж може. Усе буває.