Оксана Лущевская - Задзеркалля

Та із сестрою порадитися мені не вдалося. Того вечора Олі вдома не було. Їздила до своєї подруги. А наступного дня радитися з нею щодо Дінки й мого плану було запізно.

Я повільно йшла до своєї палати. Син пані Інги стояв у дверях, заступивши її своєю квадратною спиною.

— Коли ж ти вже вилікуєшся! — буркнув він. — Немає часу на твої хвороби… Роботи купа. Чуєш?

— Чую, — донісся тихий голос.

— З оцими болячками… — вів далі чоловік, дужче опираючись на двері. Мені здавалося, що від ваги його тіла двері ось-ось зваляться. — Чуєш?

— Чую…

— І ще не бери дорогі ліки, чуєш?

— Так, чую…

Щойно я підійшла ближче до чоловіка, щойно піднесла палець, щоб якось привернути його увагу й пройти, як почула голос Рості.

— Он — Саша, — донеслося з коридору. — Са, мої хочуть з тобою познайомитися.

Я озирнулася: вони вчотирьох стояли в коридорі. Мені кортіло познайомитися із Ростиними рідними, але водночас було дуже ніяково. Адже ми з Ростею — більше, ніж друзі. Як вони це сприймуть?

Я зробила несміливий крок до них. Вони спокійно дивилися на мене. Мені здалося, що Ростина мама трохи примружила очі, розглядаючи мене.

— Олександра, — сказала я, відчуваючи, як червінь вкрила моє обличчя.

— Світлана, — сказала Ростина мама й протягнула мені тонку руку.

— Борис, — на відміну від материної руки, рука Ростиного тата була великою і трохи вологою. — Це наш Ростя-малий.

— Привіт, — сором’язливо сказав хлопчик і подав мені свою дитячу п’ятірню.

Він широко усміхнувся.

— Теж Ростя? — мені видалося дуже дивним те, що батьки назвали меншого сина так само, як старшого.

— Ростя! Так!

— Ростик захотів бути Ростиком, коли зустрівся із нашим Ростею, — наче скоромовкою проговорив тато. — Хай він вам, Олександро, розкаже як то було.

— Одужуйте, Олександро, — сказала мама. — Ростю вже виписують, чи він казав?

— Я хотів сказати, мам…

— Виписують? — я зсередини скисла. Мені стало незручно за себе, бо я б мала зрадіти за Ростю. — Але ж ти ще… хіба вже… одужав?

— І ви одужаєте незабаром, — зауважила Ростина мама і усміхнулася.

— Так-так, Сашо, поправляйтеся швидше, — сказав тато.

Ми з Ростею провели їх до сходів.

— Бувай, — тато легенько поплескав Ростю по плечі. — До побачення, Олександро, — сказав він.

— До зустрічі, — кивнула мама.

— Так, до… — Ростя простягнув руку до малого, — давай п’ять.

Коли ми залишилися наодинці, я не знала, що сказати Рості. Мені бракувало слів. Я боялася, що моє щастя обірветься так швидко, як і розпочалося. Ось Ростю випишуть, і він піде. А я залишуся сама — без нього. У голові тьмарилося від цієї думки. Я так звикла до нього — до мого Рості.

Ростя глянув униз і, впевнившись, що батьки вийшли, ривком обернувся до мене.

— Са, я буду до тебе приходити…

— Так?

— І до Зірки… — вів Ростя. — До вас обох. І Ростика буду брати із собою, якщо ти не проти.

— Щодня?

— Щодня.

Я ще трохи помовчала, але треба було щось говорити, адже не хотілося, щоб він думав, що я йому не довіряю, що сумніваюся в ньому і його словах.

— А чого твого брата звати, як тебе? — порушила я мовчанку.

— Це довга історія. Або, радше, коротка, — усміхнувся він. — Тут вже з якого боку глянути.

— Сашко! — зненацька крикнула медсестра. — До тебе!

Мої тато з мамою приходили до мене після роботи. Як же мені не хотілося залишати Ростю просто зараз! Він міцно стиснув мою руку. Мій Ростя!

— Ти повинна бути божевільною, інакше чого ти прийшла сюди? — сказав би Діні Чеширський кіт, якби вона його зустріла.

— Це трапилося випадково, від розпачу, — відповіла б йому Діна.

Мої батьки повелися обачно. Тато з мамою не зронили ані слова про Дінку. Просто поговорили: тато розказав про підвищення на роботі. Він давно хотів стати заступником директора. Він успішно склав кваліфікаційні іспити — і таки отримав бажане місце. Тато світився від радості.

— Он як, а Оля мені не сказала, — зауважила я.

— Берегла таємницю! — відповів тато. — Коли ти одужаєш, то ми всі разом кудись гайнемо. На зимові свята, хочеш? Може, в якісь теплі краї? В Єгипет, може? — торохтів тато, аж на нього всі жінки в нашій палаті поглядали, киваючи раз-по-раз мені, щоб я погоджувалася. — Чи в Хорватію наступного літа?

— Гм… — мені не хотілося розлучатися з Ростиком і тата засмучувати не хотілося. — Можна… Побачимо.

Коли батьки пішли, я хотіла відразу бігти до Рості. Але згадала, що мама взяла з мене обіцянку, щоб я поїла теплу вечерю. Та їсти в присутності досі непритомної Дінки і її змученої матері мені не хотілося.