Братья Капрановы - Справа Сивого

Маруся глянула на лоцмана — той незворушно пихкав люлькою, тримаючи однією рукою бабайку на кормі і ледь помітним рухом направляючи дуб у протоку. Напруження було помітно на обличчях усіх пасажирів, хіба що Яворницький посміхався у вуса. Маруся спробувала взяти приклад з директора, але щойно почала розтягувати губи, човен несподівано став майже сторчма і полетів кудись униз. Посмішка злетіла з вуст, так і не народившись, дівчина зойкнула й обома руками вхопилася за свого сусіда. Той спробував знову схвально кивнути, але й сам обіруч ухопився за борт. І лише лоцман стояв, наче виструганий із тієї самої деревини, що і його дуб.

Падіння тривало недовго, невдовзі човен уже плив за течією, що поступово стишувалася одразу за порогом.

— Ух! — видихнула Маруся, відпустила руку супутника і ніяково зауважила: — Нічого, скоро вже цих порогів не буде.

Яворницький хитро подивився на неї.

— А що, Охріме, — звернувся він до лоцмана, — що скажеш за греблю, яку будують біля Олександрівська?

Той нарешті випустив люльку з рота, вибив її об борт і почав набивати тютюном.

— Що скажу, Катерина теж п’ятдесят років будувала тут, на Кодаку, канал. Двадцять мільйонів рублів витратила. І скільки з нього толку?

— Скільки? — поцікавилася Маруся.

— Двадцять копійок.

Усі засміялися.

— На що це ви натякаєте? — обурилася дівчина.

Синявський одразу втрутився своїм м’яким голосом:

— Ну, куди тій Катерині до Радянської влади! А скажіть, Охріме, чорти на порогах не перевелися?

— Та де вони дінуться! — лоцман припалив люльку і випустив цілу хмару диму. — На кожному порозі свій.

Молодий історик із Нікополя з цікавістю обернувся:

— І там, де ми щойно пройшли?

— Ясно, — кивнув лоцман. — У Кодацькому він топить людей. На Дзвонецькому перевертає човни, а на Лоханському сидить головний чорт, Вернивод, він розбиває плоти. Ну а зараз буде Сурський, там усі чорти похезати збираються і хезають чорним, як смола.

— Що ви таке говорите! — спалахнула Маруся.

— Що правда, то не див, — розвів руками Синявський, задоволений тим, що розмова відійшла від небезпечних політичних тем.

Лоцман, який відчув у екіпажі справжніх слухачів, продовжував розповідь.

— Вернивод їздить до Ненаситця і платить тамтешнім чортам, щоб лоцманам у човни сцяли, а його жінка з іншими чортицями живе на Вовчому порозі, вони там своїми подолами бучу збивають.

Маруся відвернулася, щоб чоловіки не бачили, як вона стає червоною від обурення за ці ідіотські вигадки. Любов Біднова, яка сиділа поруч із Яворницьким, лише опускала очі, посміюючись із почутого.

— До речі, там за Вовчим порогом, навпроти рідного Теодосію Миколайовичу Нікополя, і стоїть Мамаєва гора, або ж Мамай-Сурка, яку він копає.

Кіранов ухопився за ці слова, неначе чекав на них.

— Я вважаю, що цьому кургану треба приділити максимальну увагу, поки не затопили всі береги. Бо під шаром козацьких часів є більш давній, половецький. А іноді трапляються навіть скіфські предмети.

— Вони у нас скрізь трапляються, — зауважив Марусин сусіда з борідкою клинцем, що його відрекомендували як директора музею Дніпрельстану.

— Але не скрізь у такій кількості, — стояв на своєму Кіранов. — І навіть якщо відкинути скіфські сліди, масштаб городища, яке там знаходиться, дозволяє припустити, що міф про Мамай-Сарай, столицю хана Мамая, не є таким уже міфом. Якщо він десь і справді існував, то Мамаєва гора — саме те місце.

— Молодь, темперамент, — зауважив Марусин сусід і подивився на Яворницького, але академік лише поблажливо всміхався.

Від розмов про далекі й незнайомі предмети Маруся відчула себе зовсім чужою на цьому човні. Це ж треба — надворі нові часи, а тут тільки й торочать що про темне минуле.

— Мамай — сакральний образ для всієї України, — зауважив Синявський. — Варто лише згадати зображення козака Мамая, фактично народну ікону, що й досі висить по хатах. Так що тут ще треба розбиратися — чи Мамай-гора має відношення до хана Мамая, а чи це просто вплив козацької міфології.

— Пробачте, але козацька міфологія теж виникла не на порожньому місці, — відповів запальний Кіранов. — Дмитро Іванович не дарма писав, що козаки мають тюркські корені.

І тут уже Маруся не витримала:

— Минуле повинно шануватися, знати своє місце і не рипатись! — голос її задзвенів, відбиваючись від гладкої вже води.

— Це хто сказав? — поцікавився Синявський.

— Підмогильний, — кинула вона. — Письменник і наш земляк. А ви: Мамай! Який Мамай? Який Сарай? Попереду Дніпрельстан! Це енергія, яка змінить всю країну! Це нове життя! Це... комунізм врешті-решт!