Братья Капрановы - Справа Сивого

Професор Рубін опустив голову ще нижче.

— Громадянин Виноградов уже дає свідчення. А що ви можете розповісти про нього?

Голос Рубіна став глухим, неначе з діжки.

— З Андрієм Павловичем ми разом викладали у Катеринославському гірничому училищі, де він створив першу в країні лабораторію металографії. Потім ми разом перейшли у новостворений Металургійний інститут...

— Виноградов мав зв’язки із закордоном? — перервав його Краукліс.

— Мав, — ще глухіше сказав Рубін. — Наука не може розвиватися без зв’язків.

— З Німеччиною? — уточнив Краукліс.

Рубін зітхнув:

— Андрій Павлович їздив до Німеччини у складі офіційної делегації.

Клим із захопленням дивився, як від кожного запитання Краукліса професор смикається, неначе в нього влучила куля. Отак би й собі навчитися вести допит!

Після підписання протоколу Рубіна вивели, Краукліс підвівся і пройшовся кабінетом, розминаючи ноги.

— Тут усе зрозуміло, — сказав він. — З такими трійка розбирається за дві хвилини. Але оскільки це не просто шпигунство, а ціла організація — Інженерний центр, то судити їх будуть відкритим судом. А це вже зовсім інша історія. Тут потрібно, щоб на суді зізнавалися, а не лекції читали. Зрозуміло?

Слідчий виструнчився:

— Так точно!

Клим разом із ним підскочив зі стільця. Цей рух не залишився непоміченим начальством.

— А, Шпакуватий! Як справи? Розібрався, що до чого?

— Розбираюся, товаришу Краукліс! — зам’явся Клим, бо насправді не мав чим хвалитися.

— Добре. Тільки враховуй, що тут не інститут, де можна бути вічним студентом. Тут результат потрібен, і якнайшвидше. Зрозуміло?

— Так точно, — Клим по-військовому розправив плечі і навіть спробував клацнути підборами, але не вийшло.

Краукліс скептично посміхнувся:

— Ну то йди працюй.

У коридорі було гамірно — зранку засідала трійка, і секретарі снували сюди-туди з кипами справ. Дорогою до свого кабінету Клим раптом побачив знайомий чорний капелюх і зупинився. Біля вікна, притулившись до стіни, стояв меламуд, той самий учитель з підпільної єврейської школи, що в його арешті довелося нещодавно взяти участь. Поруч із меламудом височіла фігура у формі, але обличчя видно не було — лише німб кучерявого волосся. Чоловік у формі щось темпераментно говорив, меламуд зрідка відповідав. Клим прислухався, намагаючись розібрати, про що йдеться, але мова, якою говорили двоє, була геть незрозумілою. Втім, співрозмовники, певно, відчули увагу з боку сторонніх, тому що високий у формі сказав коротку фразу й обернувся, відкриваючи Климові знайоме гостре обличчя. Вайсман, а це був він, побачивши Клима, вичавив із себе посмішку, махнув рукою, немовби завершуючи розмову з арештованим, і зробив кілька кроків уперед.

— Привіт, Климе! — сказав він. — А я оце кажу ребе Гольцману: ваше щастя, що дали всього рік. Рік мине швидко. І взагалі, чому б вам, кажу, не перебратися у Сталіндорф? Радянська влада зробила для вас спеціальний єврейський національний район. Практично Земля обітована. Працюй, живи, всі свої! Правильно? — він подивився на Клима, немовби від його згоди щось залежало, і зітхнув.

І навіть у кабінеті, вмощуючись за своїм столом, він просторікував далі:

— Ну от скажи мені, товаришу Климе, чому наш народ такий темний? Є ж серед наших справжні а їдише копф [69] Єврейська голова, єврейський розумник. . Ну хоч би професор Писаржевський [70] Лев Писаржевський — академік, засновник Інституту фізичної хімії АН України. . Ректором у гірничому був, знаєш?

Клим неуважно покивав головою — йому з думки не йшли слова товариша Краукліса про результат:

— Це ще до мене. Ми хімію вчили за його підручником.

— От бачиш! Академік, цілий інститут має, міг би просто свої молекули вивчати, а він до того ще й у журналі «Природа» пише, розвіює релігійний дурман. І за кордоном його публікують.

— А оце вже зайве, — стрепенувся Клим.

— Що зайве?

— За кордоном. Краще тут.

— А! Твоя правда, — Вайсман почухав кучеряву голову.

Як же найшвидше дати результат? Може, Яворницький теж якийсь журнал видає?

— Ну, або Ханна Левін [71] Ханна Левін — єврейська радянська письменниця й поетка, писала на їдиш. . Батько — простий робітник з Брянки, а вона — письменниця, у Червону Армію добровольцем пішла і пише, до речі, на їдиш, пише, щоб дітей рабини не туманили...

А може, Яворницький листується з кимсь звідти?

— Бачиш, які є люди. А ці? — риторичним питанням завершив Вайсман свою промову. Він вочевидь щиро переймався долею свого народу.