Братья Капрановы - Справа Сивого

— Що ти наробила?! — обурено вигукнув він.

— Я? — не зрозуміла Маруся. — Я нічого не робила, я просто стояла, це ти намагався щось робити.

— Не жартуй! — він простягнув руку, дістався нею до ручки портфеля, вхопив і раптом зупинився.

— Що таке? — не зрозуміла Маруся.

— Подряпається, — стурбовано відповів Клим. — Це ж не якась дешева парусина. Це шкіра! А шкіра дряпається.

— Ну то й що?

Клим поглянув на неї з докором:

— То й що? А якби сукню порвати, ту, що на манекені у вітрині, ти б її купила? Теж сказала б «то й що»?

Дівчина опустила очі. Клим відпустив портфель і почав уважно вивчати особливості розташування гілок, щоб витягти свій скарб неушкодженим.

— Чекай, може, з іншого боку? — запропонувала Маруся, обійшла кущ і теж взялася видивлятися.

— Як приємно бачити молодих людей, що у наш час цікавляться ботанікою! — почувся раптом голос просто над ними.

Молоді люди виструнчилися. На стежці стояв ставний чоловік із борідкою клинцем та горбкуватим носом, на собі він мав старорежимний сюртук та краватку.

— Ми тут... — почав Клим, обтрушуючи коліна.

— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік доброзичливо і щиро усміхався. — Рейнгард Олександр Людвігович [72] Олександр Рейнгард — учений-біолог, засновник ботанічного саду м. Дніпра. . Маю честь бути директором цього саду.

— Маруся, — кивнула дівчина з-поза куща.

Клим ніяково промимрив:

— Шпакуватий.

— Вас цікавить ця рослина? І не дивно. Це елеутерокок колючий, його ареал — Далекий Схід. Росте зазвичай у лісах, але наш степовий клімат йому підійшов.

— Отож-бо й воно, що колючий, — пробурчав Клим.

— Ви студенти? — запитав директор.

— Ні, — приязно усміхнулася йому Маруся.

— Тим краще. Бо студентів сюди приводять, особливо ботаніків та географів, викладачі вчащають, а от звичайної публіки поки що мало. І це, я вам скажу, зрозуміло. Що цікавить сучасну молодь? Заводи! Електростанції! Греблі! Розмах! — він смішно жестикулював, намагаючись показати масштаб індустріалізації. — А, між іншим, рослини були і залишаються найдавнішими мешканцями Землі. Ми з вами підемо, підуть наші онуки, а деякі рослини будуть рости так само, як росли за часів Юрського періоду.

Маруся дивилася на Клима, очі її сміялися.

— Звісно, наш ботанічний сад іще зовсім молодий, куди йому тягатися з Харковом чи Києвом, але це перший сад, відкритий за радянської влади, а це означає, що ми у Катеринославі розвиваємо науку...

— У Дніпропетровську, — виправив Клим.

— А, так, у Дніпропетровську. Пробачте старого за старорежимні назви, я, розумієте, звик. Ми з братом приїхали сюди у вісімнадцятому році, коли гетьман Скоропадський видав указ про заснування університету... — директор раптом зупинився. — Ой, стара моя голова! Мабуть, Скоропадського теж не треба згадувати!

Клим уважно глянув на старого:

— Краще не згадувати, принаймні з такого приводу.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — Одним словом, коли ми приїхали з Харкова, тут заснували університет і я почав завідувати кафедрою ботаніки, а Леонід — ембріології. Тоді я подумав, а чим Катерино... тобто Дніпропетровськ гірший за Харків? Чому б нам не мати свого ботанічного саду? Тим більше, що наше місто ніколи не пасло задніх у ботаніці. Ви знаєте, де було створено перший квітковий календар у імперії?

Маруся зробила зацікавлені очі.

— Невже у нас? — здається, вона навмисно затягувала розмову з нудним дідом, щоб отримати сатисфакцію за портфель.

— Точно! — радісно відгукнувся той. — Я іще застав живим Івана Яковича Акінфієва [73] Іван Акінфієв — катеринославський ботанікогеограф та флорист. , який його зробив. А його праця «Рослинність Катеринослава» разом із гербарієм на 1200 рослин отримала медаль на Всесвітній виставці у Парижі, уявляєте? Сам Іван Якович був нагороджений за неї орденом Святої Анни, — директор зітхнув. — Але тепер про це теж краще не говорити. Бачите, навіть квіти — це суцільна політика.

Клим кидав на дівчину розгублені погляди, і вона зрештою зглянулася на німі прохання хлопця.

— Дякуємо вам за цікаву розповідь, — Маруся підійшла до старого і ніжно взяла його за лікоть.

— Та хіба це розповідь? — обурився той. — Хочете, я вам покажу нашу оранжерею — оце насправді цікаво!

— Ми, мабуть, відриваємо вас від роботи, — не запитала, а радше запевнила Маруся директора і, щойно той спробував заперечити, додала: — Робота не терпить, давайте я вас проведу.