Братья Капрановы - Справа Сивого

— Ти ніколи не думав, чому Дніпро звуть сивим?

Хлопець із дівчиною ішли берегом, оминаючи рибальські човни, що розсохлися на піску, так і не дочекавшись лагідного шкряботіння рубанка та гарячого доторку смоли. Іноді між човнами й очеретом залишалося так мало місця, що закоханим доводилося відпускати руки, проте одразу після цього вони знаходили одне одного.

— Мабуть, тому що старий. Старі — усі сиві, — припустив він.

Вона усміхнулася замріяно.

— А я думаю, через пороги. Біля них вода піниться і стає біла, наче сива.

— Тоді скоро сивини вже не буде.

Він говорив твердо, неначе мав перевірені відомості.

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто, — він показав рукою вниз за течією, де у сутінках губилися обриси берегів. — Там, біля Олександрівська, стане Дніпрельстан, і пороги заллє водосховищем, щоб вода більше не пінилася задурно, а робила роботу.

Вона подивилася у напрямку, який він показував, немовби й справді намагалася побачити будівництво Дніпрельстану.

— І справді. А знаєш, що я подумала?

— Що?

— «Гребля» схоже на «гребінь». Гребнем можна вичесати сиве волосся, а греблею — сивий Дніпро. Щоб став молодим. І більше його не називатимуть сивим, а тільки молодим. Молодий Дніпро.

Його очі вивчали дівочі губи, немовби намагаючись розшифрувати таємний зміст сказаного.

— І як ти примудряєшся оце весь час вигадувати?

— Ні, ну правда ж гарно звучить: молодий Дніпро!

Він кивнув.

— У такий час живемо. Час молодих.

А політ її думки вже було не зупинити.

— І Катеринослав молодіє.

— Не Катеринослав, а Дніпропетровськ.

Вона подивилася з докором:

— Ну тоді вже й не Олександрівськ, а Запоріжжя.

Він усміхнувся:

— Впіймала. Один-один.

— Скільки ж нам іще з себе треба вичавлювати, щоб стати гідними величного майбутнього! — вона зітхнула. — Але то нічого. Вичавимо.

Денна спека відійшла, лишивши над водою теплу пару, в якій голосно перегукувалися цвіркуни. Деякий час хлопець із дівчиною слухали їх, насолоджуючись цими звуками і доторками своїх рук. Хлопець спробував скористатися паузою, щоб перейти до обіймів, але дівчина зупинила його.

— Тс-с! Послухай, — і потім додала: — Немов цюрком біжить де молоко в дійницю.

— Знову якийсь твій поет?

Дівчина замахала рукою:

— Послухай. Тюр-р, тюр-р. Коли корову доять, схоже?

Хлопець знизав плечима.

— Та наче ні.

— Ой, просто у вашій Юзівці шум від шахти все перекриває.

— Не в Юзівці, а в Донецьку, — усміхнувся він.

Вона закопилила губу:

— Все одно шум. А послухай: «То пробують на флейту цвіркуни рапсодію веселу». Тюр-р, тюр-р.

— Це Тичина? — спробував угадати хлопець.

— Валер’ян Поліщук. Колись був звичайний катеринославський... тобто дніпропетровський хлопець. А тепер — геній! — вона промовила це слово з придихом, так що сумнівів не лишалось у тому, що Поліщук і справді геній. — Між іншим, зрозуміти його людство зможе тільки через двадцять років.

— Це хто так вважає? — скептично запитав він.

— Він сам. Генію видніше.

Здається, хлопець був ладен погодитися з усім, що б вона не сказала. У сутінках попереду біліла людська постать. Людина стояла край води непорушно — певно, рибалила. Закохані задля пристойності відпустили руки, бо хто й зна, що він може подумати — а це лише вечірня прогулянка. Наблизившись, вони з подивом побачили, що нічний рибалка не має в руках вудки, ба навіть на землі не лежало ніякого знаряддя. Старий сивий чоловік у світлій сорочці просто стояв край води та дивився у ніч.

— Доброго вечора! — привіталася першою дівчина.

— І вам доброго вечора! — старий обернув до них своє зморшкувате обличчя та усміхнувся. — Здається, вам добрий вечір потрібніший, ніж мені.

— Ми просто гуляємо, — якось дуже суворо зауважив хлопець.

— Тим більше, — усміхнувся старий.

— А ви рибу ловите? — поцікавилася дівчина.

— Можна і так сказати, — старий був не проти порозмовляти.

— А де ваша вудка чи ятір? — дівчина ступила вперед, адже жінки завжди охочіше розмовляють із незнайомими. Хлопець тримався позаду.

Старий розвів руками, а потім постукав себе по лобі:

— Отут. У мене все тут — і вудка, і ятір, і наживка.

— Ну і що ви ними хочете впіймати?

— Думки. Дніпро сповнений думок. Він тече тут мільйони років, на його берегах стояли князь Святослав, кошовий отаман Сагайдачний, скіфські царі. Вони свої думки пустили у воду, а я тепер намагаюся зловити.